Розділ одинадцятий

У великому мармуровому вестибюлі замку, зі стелями, що губилися у висоті, і срібними канделябрами, які відблискували теплим сяйвом, вишикувалась довга шеренга прислуги. Лірія ступила всередину, супроводжувана двома пажами. Відчувалося легке напруження в повітрі — десятки очей дивилися на неї з цікавістю, з обережністю, а хтось — навіть із підозрою. Вона зупинилася біля центру залу, і, зібравши усю силу внутрішньої гідності, усміхнулася. 

— Доброго дня всім. Для мене — честь бути тут, у Кефалії, і знайомитися з кожним із вас. Я сподіваюся, що нам буде легко і приємно працювати разом. У найближчі дні я планую провести невелику ревізію, щоби зрозуміти, як влаштоване життя замку. Тож якщо ви виконуєте свою справу добросовісно — вам нема чого боятися. Але якщо десь є недбалість чи безлад — краще сказати про це одразу. Я не люблю несподіванок. 

Дехто опустив очі, дехто усміхнувся, а одна літня покоївка навіть схвально кивнула. Першим виступив поважного вигляду сивий чоловік у темно-синьому камзолі. 

— Грегор, головний дворецький, міледі. Відповідаю за порядок у палаці, за прислугу, розклад подій і церемоніальні зустрічі. 

— Дуже приємно, пане Грегоре. Розраховую на вашу допомогу, — щиро відповіла Лірія. 

Наступними представилися кухар, ключниця, садівник, швачка, тесляр, прачка. 

Усі схиляли голови, називалися, дехто сміливо усміхався, інші — ледь чутно бурмотіли і відступали назад. 

Коли Лірія дійшла до економки, та задерла носа вгору. Пальці складені в мереживні рукавички, а на обличчі — вираз холодної поблажливості. Її фігура була прямою, мов палиця, очі — сірі й гострі, а волосся стягнуте в ідеальний вузол, від якого тягнуло вгору, ніби зусиллям волі тримала себе в тонусі. 

— Евеліна. Економка цього замку. Стежу за витратами, запасами, харчами, білизною, заробітками слуг... Одним словом, усім, що насправді має значення, — промовила вона чітко, з надмірною артикуляцією, наче читаючи лекцію. 

— Рада познайомитися, пані Евеліно, — м’яко відповіла Лірія, але в голосі вже звучала нотка недовіри. 

— Я завжди була самостійна в своїх рішеннях, міледі. Сподіваюся, так залишиться і надалі. Бо в хаосі змін важко зберегти лад. Я взагалі, думаю, що зміни нікому не сподобаються, тож з ними варто обережніше. 

— Впевнена, що порядок — це не лише звичка, а ще й гнучкість, — спокійно відповіла Лірія, втримуючи себе від різкості. — Але я розберуся сама, дякую вам. 

Лірія рушила далі, а в голові пульсувала думка: Звідки у цієї служниці стільки зухвалості? Чи то північні звичаї, чи то особисте зневажливе ставлення? 

Вона йшла вздовж кам’яних стін, відчуваючи легку втому, як раптом почула голос. 

— Пані Лі! — радісно вигукнула знайома постать. — Ти вже бачила свої покої? 

— Ще ні! — Лірія усміхнулася, радо впізнаючи Лісу. — Я якраз думала, куди мені йти. 

— Ходімо зі мною. На тебе чекає приємний сюрприз. 

Вони піднялися мармуровими сходами, пройшли крізь арку, оббиту гобеленами із зображенням родових гербів, і зупинилися перед різьбленими дверима. 

Ліса відкрила їх, і Лірія застигла на місці. Покої були мов витягнуті з її мрії. Стеля — куполом, із ледь помітними розписами хвиль. Стіни — у м’яких блакитних і пісочних тонах. У кутку — камін із черепашками по краях. На стінах — гобелени із чайками, кораблями, маяками. Тканини — шовкові, прозорі, що ледь колихались від вітру. У центрі кімнати — широке ложе з білими подушками, а за дверима скляна ванна у вигляді глибокої чаші — мов витесана з кришталю. 

— Я не вірю очам… — прошепотіла Лірія. 

— Кажуть, це були покої матері Його Величності, — тихо відповіла Ліса. — Вони довго стояли зачинені. Але король наказав відкрити їх і приготувати для вас. 

Лірія притулила долоню до грудей. Її охопило тепло — і від краси кімнати, і від самого жесту. Вперше з моменту прибуття до Кефалії вона відчула себе… вдома. 

А тим часом, у іншій частині замку, тепле світло каміна облизувало стіни кабінету, кидаючи химерні тіні на полиці з книгами та старовинні карти. Арходас сидів у глибокому кріслі з високою спинкою, тримаючи в руках келих темного вина. Поруч, навпроти нього — Сивіріан, його давній друг і радник, той самий, хто колись прийшов до замку босоногим теслею, а тепер сидів у шовковому камзолі, з волоссям, зібраним у рівний хвіст, і очима, які бачили значно більше, ніж говорили вголос. 

— Отже, Арх, — промовив Сивіріан, всміхаючись куточком вуст. — Ти тепер не тільки маєш нові землі, а ще й юну, тендітну дружину? Та ще й гарну, як кажуть? 

Король зітхнув і повільно відпив із келиха. Вино було важким, терпким, з присмаком зрілих вишень і гіркотою дубової бочки. 

— Саме так, Віре. Але це зовсім не те, що ти собі уявляєш. 

— Тобто? 

— Це надбання... воно не з тих, що зігрівають. Вона — мов крижаний меч, красивий, блискучий, але... холодний. Вона ненавидить мене. Бачить у мені загарбника, ворога, навіть чудовисько. Я для неї — кат, а не чоловік. — Арходас провів долонею по вилиці, мов стирав невидиму маску. — А я... прокляття, Віре, я не можу спокійно дихати, коли вона поруч. 

Його голос знизився, став хрипким. 

— Ти не уявляєш, що вона робить зі мною. Її очі, її постава, навіть коли вона мовчить — усе в ній видає жіночність. Вродлива, мов втілення богині, але при цьому така незламна, така... не моя. Я хочу її — як чоловік, так, цього не приховую. Та ще більше — я хочу, щоб вона думала про мене. Щоб не дивилася на мене, як на чужого. Щоб її серце... — він не договорив, просто стиснув кулак. 

Сивіріан уважно подивився на нього. Вогонь каміна блищав у його зіницях, і на мить у його погляді з’явилося щось — тінь минулого, чи, може, передчуття. Але він швидко оговтався і відкинув це від себе, як пил із плеча. 

— Арху, — сказав він тихо, — пам’ятаєш той день, коли ми познайомилися? Я був нікчемним ремісником із тріснутими руками, а ти вже тоді був правителем. Ми з тобою не мали жодного спільного. Світ мав проковтнути мене, але ти... ти дав мені шанс. Ти зробив мене тим, ким я є. І знаєш, що з того часу не змінилося? 

— Що ж? 

— Я все ще маю нахабство говорити тобі правду, навіть якщо ти — король. Тож от тобі правда-матка: ти вляпався, брате. 

Арходас відвів погляд, але не перебив. 

— Ця жінка, ця твоя королева... Вона не проста. Вона — вогонь і лід водночас. Якщо ти не візьмеш у свої руки кермо, не поведе тебе, а знищить. Вона стане отрутою, яка точитиме тебе зсередини. Але, — він підняв палець, — якщо зумієш знайти до неї ключ, якщо не підеш напролом, як завжди, а спробуєш зрозуміти, побачити її — вона може стати твоїми ліками. 

Мовчання повисло в повітрі. Арходас глянув на полум’я, де дрова хруснули й обсипалися жаринами. 

— Втішив, звісно, як зміг, — пробурмотів він і допив вино одним ковтком. Потім поставив келих на стіл і подивився на Сивіріана з кривою посмішкою. — Але, гарх забирай, я знаю, що ти маєш рацію. 

Сивіріан лише посміхнувся і наповнив йому келих знову. 

— За твою катастрофу, брате. Бо іноді саме вона виявляється найбільшим благословенням.