Розділ десятий

Кефалія зустріла їх гамором труб, стуком копит і людським гомоном, який здіймався до самого неба. Засніжений міст над глибоким ровом спершу підняли для перевірки, а потім — під монотонне ритмічне гуркотіння важких ланцюгів — почали опускати, і він повільно ліг на опори з каменю, наче прокидався після тривалого сну. Міст скреготів, метал стикався з металом, а охоронці здіймали сигнори вгору, сповіщаючи про прибуття королівської пари. 

Карета заколихалася й плавно вкотилася у внутрішній двір фортеці. Там уже вишикувалися слуги в темно-синіх камзолах із срібним шнуром, військові в блискучих латах, та натовп городян у своїх найкращих убраннях. Хтось кидав пелюстки, хтось тримав дітей на плечах, а дехто просто дивився, затамувавши подих. 

Арходас зістрибнув з коня з тією легкістю, яка властива лише вродженим воїнам. Він зняв рукавичку й стиснув у долоні руку одного з капітанів. Підбіг слуга, підвів табуретку з вишитим верхом до карети. 

Лірія обережно вийшла, і відчувши під ногами тверду землю, озирнулася. 

Фортеця Кефалії — неприступна, мов легенда. Високі мури зі світлого сірого каменю, вежі, що здіймалися, мов загострені списі, балкони з готичними арками, і всюди — сніг. Він лежав на дахах, звисав із карнизів, блищав на вершинах шпилів, немов діаманти, розсипані долею. 

Її вразив масштаб. Замок не був помпезним — але його холодна велич говорила про силу. Про сталість. Про Північ. 

Раптом — рух у натовпі. 

Крізь охоронців пробиралася жінка. Її сукня з оксамиту кольору глибокого смарагду вигідно облягала витончене тіло, а хутро сріблясто-чорного лиса спадало з плечей. Волосся — чорне, блискуче, розвивалося на морозному вітрі. Вона йшла впевнено, мов королева, і кожен її крок звучав викликом. 

— Арходасе… — її голос був м’яким і медовим. Вона підбігла, вхопила його за плечі — й обійняла, ніби світ навколо зник. А тоді — різко, мов власниця, вп’ялася в його губи. 

У Лірії мимоволі стислися пальці. Кров стигла у венах, а очі розширилися. Що…це ще хто така?! 

І... чому ніхто не реагує?! 

Слуги мовчали. Лицарі мовчали. А північний натовп просто спостерігав — ніби це було звично. Ніби усі були абсолютно звиклі до цієї сцени. 

Він пригортав її до себе, а вона щось шепотіла на вушко. 

Лірія хотіла відвернутися, але вже через мить, Арходас м’яко, але твердо, відсторонив жінку від себе. Його голос прозвучав голосно, впевнено: 

— Люди Кефалії! — Він підняв руку, змусивши всіх замовкнути. — Я повернувся з Півдня не лише з перемогою, а й з союзом, що забезпечить мир на довгі роки. — Він зробив крок убік і жестом запросив Лірію підійти ближче. — Перед вами — ваша королева. Міледі Лірія, принцеса Аркорісу. Відтепер — моя дружина і законна володарка Півночі. 

Тиша. 

На якусь коротку, в’язку мить — тиша. А тоді — вибухла. 

— Віват! Віват міледі Лірії! — піднялися крики. 

Капелюхи здіймалися, діти сміялися, хтось закидав повітря пелюстками. Сніг знову почав сипати зверху, ніби навіть небо вирішило привітати нову королеву. 

Лірія стояла — ніби закам’яніла. Її серце билося з шаленою швидкістю, а всередині вирувала буря емоцій. Та поки вона збиралася з думками, її погляд знову ковзнув до чорнявої жінки. 

Та вже не посміхалася. Її обличчя застигло — спочатку у подиві, а тоді... воно скривилося. Очі блиснули — холодно і злобливо. Вона не сказала ані слова, не глянула більше на Арходаса, не вклонилася новій королеві. 

Просто розвернулась на підборах, мов кішка, що втратила здобич, і зникла у натовпі. Її зелена сукня розвівалась за нею, наче хвіст гніву. 

А Лірія... стояла поруч із чоловіком, якого не розуміла. І відчувала себе переможеною. Але водночас — загадково сильнішою. 

Хтось із присутніх шепотів: 

— Вона… то, здається, пані Амелія, вихованка герцога ді Міорі…фаворитка… 

Фаворитка. 

Це слово вп’ялося в її серце. 

Але Арходас... він дивився лише на неї. 

І тоді, неочікувано, взяв її руку — й повів у замок.