Розділ дев'ятий

— Для мене честь приймати вас у своєму скромному домі! — голос старости села лунав щиро, і хоча Лірія звикла бачити улесливі посмішки й нахабну ввічливість при дворі, в цьому чоловікові й справді щось було — просте, людське. 

Його привітна дружина схвильовано поправляла хустку, а її рум’яне обличчя світилося радістю, ніби король Арходас був старим другом родини, а не грізним володарем Півночі. 

Після Орідоуну шлях виявився виснажливим. Карети повільно тяглися засніженими шляхами, вітри жбурляли сніг у вікна, а ночі були холодні та неспокійні. Упродовж усіх цих днів Лірія відчувала себе мов вітром гнана гілка — жодної стабільності, тільки рух. І тепер, нарешті, вперше за весь час після весілля, перед нею була кімната. 

Звичайна кімната — не палацова зала, не карета, не намет із хутром. Стіни з темного дерева, запах печі й смаженого хліба, скрип дерев’яної підлоги — усе це вдарило в саме серце. Було тепло. Було… затишно. 

Служниця принесла гарячу воду у високу мідну ванну, додала запашного бузкового масла.
— Якщо Ваша Високість дозволить… — несміливо мовила вона, показуючи на рушники.
— Дякую, я сама, — тихо відказала Лірія, і залишилась наодинці. 

Вона стояла перед ванною, довго дивлячись на пару, що здіймалась з води. Повільно розстебнула сукню, зняла прикраси, відклала шпильки — мов скидаючи не одяг, а свою нову роль, корону, минулі дні. І щойно тіло торкнулося гарячої води — Лірія тихо зітхнула. 

Просто впустила себе в обійми тепла, згорнулась у воді й закрила очі. Гаряче обіймало її, мов ковдра з дитинства. Аромат бузку — такий рідний для неї — огортав спогадами. 

Вона тут. У домі невідомого селянина. Дружина ворога. Принцеса без трону. І вже завтра — у столиці. 

Король сказав, що до Кефалії — лише день дороги.
Вона чула легенди про це місто: темні вежі, замок на кручі, сніг, що ніколи не тане. Холодне, строге, величне — точнісінько як її чоловік.
Їй навіть не потрібно було питати, якою буде столиця. Достатньо було глянути на нього. 

І саме це її лякало. 

Що чекає її там?
Як її зустріне народ — радісно? З підозрою? З презирством?
Буде вона їм чужинкою? Заручницею? Лялькою на троні? 

Вона не знала. І найгірше — ніхто їй не скаже. У цій північній грі правди не було — тільки політика, статус, альянси. 

Золоті пасма волосся розпливалися у воді, ніби водорості в морі. Вона провела пальцями по хвилях — чистих, врешті-решт блискучих, як мед на сонці. Та всередині не відчувала легкості. Ні, тривога не відпускала. 

«Я маю грати свою роль, — подумала вона, спостерігаючи, як на поверхні води коливається її обличчя. — Але що, коли я вже не знаю, хто я сама?..» 

Принцеса Аркорісу, королева Півночі, дружина загарбника. І просто Лірія. 

У двері м’яко постукали.
— Ваша Високосте, вечеря на столі. І лорд просив передати, щоб ви не хвилювались — він невдовзі прийде. 

— Звичайно, — сказала вона. 

Ще трохи полежав, Лірія підвелася з води — краплі ковзали по її шкірі, а волосся, що прилипло до спини, тьмяно мерехтіло золотом у світлі свічок. Вона потягнулась за рушником… і саме в цю мить двері ванної з легким скрипом розчинилися. 

— ХТО ЦЕ?! — вереск вирвався з її горла, як тільки вона встигла обернутися. 

— Не смійте дивитися! — скрикнула вона, в паніці озираючись навколо, шукаючи хоча б клаптик тканини. — Я забороняю! Дайте мені рушника! 

Очі Північного Лорда зустріли її оголене тіло, і на долю секунди Лірії здалося, що навіть повітря в кімнаті зробилося густішим. Молочно-біла шкіра, ніжна лінія плечей, гарні груди, тонка талія і довгі ноги. Його погляд потемнішав. В ньому геть не було сорому. Лише нестримна мужність. І ще щось, що змусило її шкіру вкритись мурахами. 

— Ну-ну, спокійніше, принцесо, — взяв себе у руки і усміхнувся Арходас, підіймаючи з лавки рушник і обережно, не підходячи ближче, кинув його їй. — Не хвилюйся, я вже все бачив... і досі стою на ногах. 

— Нечема! — Лірія вдарила кулаком по воді, розбризкуючи її в усі боки, змушуючи Арходаса посміхнутись ще ширше, перш ніж він, галантно відвернувшись, пішов з ванної. 

Вона витиралася так, ніби рушник образив її особисто. Обурена, рожева від злості, вийшла з ванни — вже в м’якому халаті, волосся заплетене у швидку косу, а щоки ще палали. 

У спальні на ліжку вже чекала велика дерев’яна таця: смажене м’ясо, овочі з медом, хліб із корицею, фрукти і, здається, навіть солодке вино. Її шлунок болісно нагадував про себе. І в ту ж мить з’явився Арходас, з чаркою в руці. 

— Та годі вже ображатись, Ліріє. Подивись, скільки всього смачного. Я ж не можу дозволити своїй дружині голодувати. 

— Ви дозволяєте забагато! — пробурмотіла вона, втім уже сідаючи до столу. 

Їли мовчки, але Арходас час від часу поглядав на неї — ніби намагаючись розгадати складну загадку. І що більше вона відводила очі, тим уважнішим ставав його погляд. Їй це починало злегка лоскотати нерви. 

Коли страва була закінчена, Лірія вже позіхала, прикриваючи рот долонею. Вона мріяла лише про одне — спати. Але побачивши єдине ліжко в кімнаті, завмерла. 

— Ви… серйозно думаєте, що я лягатиму разом із ворогом в одне ліжко? — її голос потонув у тиші. — Ви ж...не думаєте, що я з вами ляжу? 

Арходас, уже зручно вмостившись на своїй половині, лише підняв брову. 

— Чому ні? Ми тепер чоловік і дружина. Та й місця небагато. 

— Я ляжу на підлогу! — з обуренням підскочила вона. 

— Ні, ти не ляжеш, — його голос став сухішим. — Аби не захворіти. Я вже маю одну примхливу жінку, не хочу ще й чхаючу. 

Вона розвернулась, щоб піти шукати місце для ночівлі — але він підвівся, двома кроками подолав відстань і, мов невагому хмаринку, підняв її на руки. 

— А тепер годі дурниць, Ліріє. — Його голос був рівний, але твердий. — Лягай і спи. Без істерик. 

Він поклав її на ліжко, накрив ковдрою, розвернувся і мовчки ліг на свою сторону. 

Лірія відсунулася настільки, наскільки дозволяли кордони матраца. Ніч, ковдра, лорд... усе це дратувало. Вона сердито закусила губу, уткнулася носом у подушку й затремтіла — від холоду, від злості, і, гарх забирай, трохи ще від того, як дивився на неї цей чоловік. 

Але він не рухався, не дивився, і не говорив. Просто дихав поруч. 

І Лірія нарешті розслабилась.