Розділ восьмий

Полум’я відблискувало на обличчях воїнів, що, наївшись вечерею, тепер сиділи навколо великого вогнища з важкими кухлями в руках. Гаряче вино пекло горло, розігрівало груди, розплутувало думки, які щойно ще гризли за живе. Неспішні розмови гасли у вогняних сполохах, десь збоку хтось засміявся, інший — лише мовчки дивився в полум’я.

Один із солдатів, невисокий, з рудою борідкою, дістав лютню — потемнілу від вогкості, але ще здатну творити диво — і провів по струнах, пробуючи звук. За кілька хвилин площина простору змінилася: вогнище лишилося тим самим, але світ довкола затих. Мелодія полилася тужливою хвилею — і Лірія, що сиділа трохи осторонь зі склянкою ґлінтвейну, раптом завмерла. Вона впізнала її — це була стара пісня Півдня. З тих, що співають ті, хто взнав невзаємне кохання. З тих, що звучали у кімнатах її покійної матері, коли ще була жива музика, сміх і віра в щастя.

Не встигла вона усвідомити, як підвелася. Ніби сам голос проростав у ній — з грудей, із пульсу, з пам’яті. З першого рядка її спів прозвучав чітко, чисто, з рідкісною емоцією, яка народжується не для слухача — а для себе:

"Заповітне ім’я назвати, вписати,
Хочу — та боюсь на вустах прошептати.
Сльоза щоку палить — і зрадить одна,
Що серце у мовчанні ховає сповна.
Так рано для пристрасті, світу сердець,
А каяття пізно — лишить нам кінець.
Блаженство чи муки?.. 
Не нам їх зламать:
Ми рвемо  кайдани — нас змусить тримать.
Мед пий; а гріхи залишай мені, жарт.
Мій ідоле, пробач! Хочеш — рушай.
Та серце любові не кине навік:
Твій раб я — не зломить мене чоловік.
Забуття з тобою — чи весь світ до ніг?..
Мить з тобою — скарбів увесь ріг!
І подих твій — вб’є і воскресить
І подих твій — душу оживить.
Бездушні засудять — та я не боюсь:
Не для них твої губи — лиш моїм обернусь!"

Її голос плив над полум’ям, переливався з нотами, торкався кожного слухача — м’яко, але невідворотно. Лірія співала із заплющеними очима, щоки її палахкотіли від тепла і хвилювання.

Вона ніби забула, де знаходиться, хто поруч, ким стала. Тільки пісня, і ті спогади, що ніколи не зникали з серця.

І саме в цей момент, коли мелодія ледь торкнулась останнього рядка — з'явився Арходас. Він уже збирався йти до намету, але зупинився, почувши чарівний голос.

Постать його застигла в півтіні, світло вогню ковзнуло по суворих рисах. Він довго дивився, не вірячи очам. Її голос — як тонке срібло, що проникає під шкіру. Її постава — тендітна, але горда. Золоте волосся, не зібране, лягало хвилями по плечах, і здавалося, вона світиться зсередини.

І раптом він побачив погляди воїнів. Як ті слухають її, дивляться на неї. Один навіть підсвідомо усміхнувся. Інший нахилився вперед, ніби хоче ще ближче чути.

Щось незнайоме, колюче, холодне піднялося в Арходасі. Стиснуло грудну клітку, мов у ній проростав лід. Він наблизився до вогнища, важкими, тихими кроками.

Атмосфера змінилась. Музика ще звучала, але вже не лунала. Щось між нотами зламалось. Лірія відкрила очі — і побачила його. Усе одразу обірвалося. Вона миттєво замовкла, як обірвана струна. Її обличчя зблідло, червоні щоки стали ще яскравішими від сорому.

Скільки вона проспівала? І хто все це чув? Не сказавши нічого, вона зробила крок назад. Потім ще один, і ще, і, не озираючись, пішла з гурту, що сидів біля вогню, поклавши руки на груди, наче намагаючись затулити серце. Їй раптом не вистачило повітря. Вона вийшла за межі світла, туди, де ночувала тиша і самотність, щоб перевести подих. А в таборі ще довго мовчали. Лише вогонь потріскував між воїнами, які боялися навіть закашлятись, аби не зламати тишу, що лишилася після її голосу.

Холодне повітря різко огорнуло обличчя, і лід змусив її зітхнути глибше. Щоки ще палали від недавнього співу, від погляду Арходаса, що вихопив її у момент, коли вона, здавалось, стояла перед усім світом — без щита, без гордовитої маски.

Їй було соромно. Соромно за те, що дозволила собі бути слабкою. Він побачив її такою — нестриманою, справжньою. І це дратувало ще більше, ніж сам лорд.

«Крижана ти брила, — бурмотіла вона, заховавши руки в хутро накидки. — Чого ти взагалі прийшов... Що тобі до моїх пісень...»

Вона не помітила, як вийшла далеко за межі табору. Темрява довкола стала щільнішою, дерева підступнішими, а тиша — гнітючою. Хотіла повернутися — але позаду не було ні світла, ні звуків. І саме тоді вона почула низьке, глухе гарчання. Серце Лірії налякано стислося — вовк! Очі звіра світилися у темряві, як дві срібні жаринки. Він був величезним — не тим вовком, що зустрічається у байках, а диким, справжнім звіром із гір. Його лапи тихо ступали по снігу, а зуби блищали при місячному світлі.

Лірія зробила крок назад.

Вовк нахилив голову, мов готуючись до стрибка.

— Ліріє, не рухайся!

Її серце застрибало ще сильніше.

— Він відчуває страх. Тримай себе в руках.

Дівчина не повірила вухам: це був Арходас. Його голос — глибокий, рівний, без тіні паніки. Лірія завмерла, ковтаючи сльози. Вовк на мить завмер, тепер дивлячись не на неї, а повз — у напрямку кроків, що наближалися. І тоді Арходас вийшов із тіні.

Меч у руці блиснув під місяцем.

— Відійди, — промовив він до вовка, як до рівного. Але той знову загарчав. І тоді лорд пішов на нього сам. Вовк кинувся першим. Ривок — і стрибок. Але Арходас був швидшим — він ухилився, і різанув мечем по боці звіра. Вовк завив, але не впав. Другий стрибок — і цього разу Арходас ударив точніше. Блискавичний рух — і лезо пройшло навскоси.

Звір звалився, здригнувся, ще раз завив... і затих.

Усе тривало лічені миті, але для Лірії — вічність. Вона стояла, притиснувши руки до грудей, губи тремтіли. Коли він підійшов, вона більше не витримала — сльози самі полилися з очей. Вона заплакала. Без істерики, тихо, і раптом опинилася в обіймах. Його руки — сильні, теплі — огорнули її плечі, втягнули до грудей.