Розділ восьмий

Полум’я відблискувало на обличчях воїнів, що, наївшись вечерею, тепер сиділи навколо великого вогнища з важкими кухлями в руках. Гаряче вино пекло горло, розігрівало груди, розплутувало думки, які щойно ще гризли за живе. Неспішні розмови гасли у вогняних сполохах, десь збоку хтось засміявся, інший — лише мовчки дивився в полум’я. 

Один із солдатів, невисокий, з рудою борідкою, дістав лютню — потемнілу від вогкості, але ще здатну творити диво — і провів по струнах, пробуючи звук. За кілька хвилин площина простору змінилася: вогнище лишилося тим самим, але світ довкола затих. Мелодія полилася тужливою хвилею — і Лірія, що сиділа трохи осторонь зі склянкою ґлінтвейну, раптом завмерла. 

Вона впізнала її. 

Це була стара пісня Півдня. З тих, що співають ті, хто взнав невзаємне кохання. З тих, що звучали у кімнатах її покійної матері, коли ще була жива музика, сміх і віра в щастя. 

Не встигла вона усвідомити, як підвелася. Ніби сам голос проростав у ній — з грудей, із пульсу, з пам’яті. З першого рядка її спів прозвучав чітко, чисто, з тією рідкісною емоцією, яка народжується не для слухача — а для себе: 

"Заповітне ім’я назвати, вписати,
Хочу — та боюсь на вустах прошептати.
Сльоза щоку палить — і зрадить одна,
Що серце у мовчанні ховає сповна.
Так рано для пристрасті, світу сердець,
А каяття пізно — лишить нам кінець.
Блаженство чи муки?.. Не нам їх зламать:
Ми рвемо  кайдани — нас змусить тримать.
Мед пий; а гріхи залишай мені, жарт.
Мій ідоле, пробач! Хочеш — рушай.
Та серце любові не кине навік:
Твій раб я — не зломить мене чоловік.
Забуття з тобою — чи весь світ до ніг?..
Мить з тобою — скарбів увесь ріг!
І подих твій — вб’є і воскресить
І подих твій — душу оживить.
Без душі засудять — та я не боюсь:
Не для них твої губи — лиш моїм обернусь!"



Її голос плив над полум’ям, переливався з нотами, торкався кожного слухача — м’яко, але невідворотно. Лірія співала із заплющеними очима, щоки її палахкотіли від тепла і хвилювання. Вона ніби забула, де знаходиться, хто поруч, ким стала. Тільки пісня. І ті спогади, що ніколи не зникали з серця. 

І саме в цей момент, коли мелодія ледь торкнулась останнього рядка — Арходас. 

Він уже збирався йти до намету, але зупинився, почувши чарівний голос. Постать його застигла в півтіні, світло вогню ковзнуло по суворих рисах. Він довго дивився, не вірячи очам. Її голос — як тонке срібло, що проникає під шкіру. Її постава — тендітна, але горда. Золоте волосся, не зібране, лягало хвилями по плечах, і здавалося, вона світиться зсередини. 

І раптом він побачив погляди воїнів. Як ті слухають її, дивляться на неї. Один навіть підсвідомо усміхнувся. Інший нахилився вперед, ніби хоче ще ближче чути. 

Щось незнайоме, колюче, холодне піднялося в Арходасі. Стиснуло грудну клітку, мов у ній проростав лід. Він наблизився до вогнища, важкими, тихими кроками. Атмосфера змінилась. Музика ще звучала, але вже не лунала. Щось між нотами зламалось. 

Лірія відкрила очі — і побачила його. 

Усе одразу обірвалося. Вона миттєво замовкла, як обірвана струна. Її обличчя зблідло, червоні щоки стали ще яскравішими від сорому. Скільки вона проспівала? І хто все це чув? 

Не сказавши нічого, вона зробила крок назад. Потім ще один. І ще. І, не озираючись, пішла з гурту, що сидів біля вогню, поклавши руки на груди, наче намагаючись затулити серце. Їй раптом не вистачило повітря. Вона вийшла за межі світла, туди, де ночувала тиша і самотність, щоб перевести подих. 

А в таборі ще довго мовчали. Лише вогонь потріскував між воїнами, які боялися навіть закашлятись, аби не зламати тишу, що лишилася після її голосу. 

Холодне повітря різко огорнуло обличчя, і лід змусив її зітхнути глибше. Щоки ще палали від недавнього співу, від погляду Арходаса, що вихопив її у момент, коли вона, здавалось, стояла перед усім світом — без щита, без гордовитої маски. Їй було соромно. Соромно за те, що дозволила собі бути слабкою. Він побачив її такою — нестриманою, справжньою. І це дратувало ще більше, ніж сам лорд. 

«Крижана ти брила, — бурмотіла вона, заховавши руки в хутро накидки. — Чого ти взагалі прийшов... Що тобі до моїх пісень...» 

Вона не помітила, як вийшла далеко за межі табору. Темрява довкола стала щільнішою, дерева підступнішими, а тиша — гнітючою. Хотіла повернутися — але позаду не було ні світла, ні звуків. І саме тоді вона його почула. 

Низьке, глухе гарчання. 

Серце Лірії стислося. Вовк. 

Очі звіра світилися у темряві, як дві срібні жаринки. Він був величезним — не тим вовком, що зустрічається у байках, а диким, справжнім звіром із гір. Його лапи тихо ступали по снігу, а зуби блищали при місячному світлі. 

Лірія зробила крок назад. Її голос зник у грудях. Вовк нахилив голову, мов готуючись до стрибка. 

— Ліріє, не рухайся!
Її серце застрибало ще сильніше.
— Він відчуває страх. Тримай себе в руках.

Дівчина не повірила вухам.
Це був Арходас. Його голос — глибокий, рівний, мов із гірського джерела, без тіні паніки. Лірія завмерла, ковтаючи сльози. Вовк на мить завмер, тепер дивлячись не на неї, а повз — у напрямку кроків, що наближалися. 

І тоді Арходас вийшов із тіні.
Повільно, розважливо. Меч у руці блиснув під місяцем. 

— Відійди, — промовив він до вовка, як до рівного. Але той знову загарчав. І тоді лорд пішов на нього сам. 

Вовк кинувся першим. Ривок — і стрибок. Але Арходас був швидшим. Він ухилився, мов вода під час відпливу, і різанув мечем по боці звіра. Вовк завив, але не впав. Другий стрибок — і цього разу Арходас ударив точніше. Блискавичний рух — і лезо пройшло навскоси. Звір звалився, здригнувся, ще раз завив... і затих. 

Усе тривало лічені миті. Але для Лірії — вічність. 

Вона стояла, притиснувши руки до грудей, губи тремтіли. Коли він підійшов, вона більше не витримала — сльози самі полилися з очей. Вона заплакала. Без істерики, тихо, але болісно. І раптом опинилася в обіймах. Його руки — сильні, теплі — огорнули її плечі, втягнули до грудей. 

— Тихо, — прошепотів він. — Все вже.
Її щоки впиралися у його груди. Від нього пахло снігом, шкірою й димом. І чомусь — спокоєм. 

Вона не пам’ятала, як це сталося, але раптом опинилася в повітрі. Він підняв її, мов пір’їнку, і поніс у напрямку табору. Йшов мовчки, впевнено, не сказавши ні слова. А вона просто дозволила нести себе. І не протестувала. 

Карета чекала. Він відчинив дверцята, увійшов, обережно поклав її на ліжко, вкрив теплою ковдрою. Вона мовчала. Щоки — вологі, але в очах — вже не страх, а подив. 

— Ви... ви врятували мене, — прошепотіла вона.
Арходас сів на край ліжка. 

— Просто не хочу, щоб моя королева стала обідом для дикого вовка.
— Це… не жартівлива ситуація, — знизала плечима вона.
— Знаю. Але життя не завжди буває тільки серйозним. Інакше з глузду зійти можна. 

Він торкнувся її руки — легко, майже невідчутно.
— Більше ніколи не відходь сама. Ні від мене, ні від охоронців. Ліріє... я не хочу вдруге так тебе шукати. 

Вона не відповіла. Її горло стислося.
— Доброї ночі, — сказав він. І завмер.
Наче не хотів іти.
Вона теж мовчала. І тільки дивилась. Поглядом, у якому вже не була лише ненависть. 

Він нарешті підвівся, розвернувся — і пішов.
А вона залишилася.
І вслухалася в дивне відчуття в грудях.
— Але ж… він мене врятував, то що ж тут дивного?