Розділ сьомий

Затишна карета повільно гойдалася засніженим шляхом, і кожен її болісний ривок неприємно віддавався в слабких кістках.

Лірія глибоко втягнула голову в теплий комір хутряної накидки, але це не дуже допомагало.⠀

— Моє лице зовсім замерзло. І мій язик теж, — тихо пробурмотіла вона, штовхаючи ногами колишню гарячу грілку, яка вже давно втратила своє тепло.⠀

— У тебе кумедний червоний ніс, — відповіла весела Ліса, повністю ховаючи своє обличчя в довгий вовняний шарф. — У мене, до речі, теж. Ми виглядаємо, як пара стиглих помідорів у теплому хутрі.⠀

— Я щиро ненавиджу холодний сніг, — невдоволено буркнула Лірія, сильно стискаючи змерзлі пальці під м'яким пледом. — А ще більше ненавиджу довгі дороги. І цей небажаний шлюб із могутнім північним лордом, який безпідставно вважає, що мені буде дуже приємно подорожувати крізь зимову завірюху в оточенні його суворих людей.⠀

У цю несподівану мить карета зупинилась, і дерев'яні дверцята швидко прочинились. В обрамленні чистого білого снігу з’явилось суворе обличчя Арходаса з ледь вловимою тихою усмішкою в кутиках тонких вуст.⠀

— Сподіваюся, ви не зовсім змерзли? Потерпіть ще зовсім трохи. За пів години ми будемо в затишному Орідоуні. Там ми купимо додаткове тепле хутро і гарячий глінтвейн із корицею. Ваші червоні носи… — його пильний погляд ковзнув по блідому обличчю Лірії, — зараз схожі на стиглі томати.⠀

Лірія сердито зиркнула на нього, і щось у її дівочій душі раптово вибухнуло від сильного холоду, важкої утоми або від самого зверхнього тону його чоловічого голосу.⠀

— Це дуже смішно! А ви самі хіба зовсім не змерзли? Хоча… кому я це кажу. Ви ж самі як справжня крижана брила!

Його сріблясті очі на мить блиснули яскравим світлом.

— Будь обережною, Ліріє. Підступна крига може сильно обпекти не гірше за гаряче полум’я.⠀

Чоловік швидко зник, і важкі дверцята карети м’яко зачинились.⠀

Усередині карети відразу запала глибока тиша.

Весела Ліса повільно повернулась до Лірії з дуже красномовним виразом обличчя.⠀

— Бачиш? Я ж тобі казала. Твій законний чоловік — не такий уже й поганий чоловік. Він навіть дуже привабливий лорд.⠀

Обурена Лірія тихо фиркнула, міцно притискаючи до блідої щоки теплу крайку пледа.⠀

— Ти що, таємно закохалась у мого чоловіка, Лісо?⠀

— Що ти! — миттєво підстрибнула служниця з удаваним гучним обуренням. — Я ж виключно за тебе турбуюсь! Негоже твоїй рідкісній красі пропадати дарма.⠀

Лірія не витримала й голосно розсміялась. Її тендітні плечі дрібно затремтіли.

— Ти просто нестерпна дівчина.⠀

— Щиро вибачте, моя прекрасна королево!⠀

У кареті знову пролунав сміх. Це був справжній, щирий сміх, якого так давно не було в її житті. Навіть у сильному холоді, навіть серед засніжених доріг і повної невідомості на них чекав приємний момент несподіваної легкості.⠀

Велика карета впевнено рушила далі, і десь у змучених грудях Лірії вперше за багато важких днів щось приємно відтануло.⠀

*************
Темні сутінки вже зафарбували зимове небо, коли їхня велика процесія нарешті дісталася затишного Орідоуна. Білий сніг тихо сипав з неба, лягаючи на високі дахи гостроверхих будівель, на вузькі вулиці та на похмурі вежі з темного каменю.

Мовчазне місто зустріло їх глибокою тишею і чистим морозяним холодом, від якого рум'яні щоки Лірії миттєво заніміли, хоч вона й була надійно загорнута в кілька щільних шарів тепла.

Карета зупинилася біля головної площі. Могутній Арходас швидко відчинив дерев'яні дверцята та мовчки простягнув їй свою велику руку.

— Хочеш трохи розім’яти втомлені ноги? — спокійно запитав він.

Лірія не відповіла одразу. Вона пильно подивилась на його вкрите білим снігом обличчя, і лише тоді поклала свою тонку долоню в його руку. Його велика рука виявилася неочікувано теплою.

Вони разом вийшли на головну площу Орідоуна. Прикрашені крижаними гірляндами дерева тихо хрустіли під важкою вагою снігу. А в самому центрі на них чекало справжнє диво. Навколо височіли дивовижні крижані статуї. Ці величезні, прикрашені тонкими лініями витвори були вирізані так точно, що здавалися застиглими митями людського життя. Руки, обличчя, волосся, одяг — усе було створене з прозорої криги. Тут височіла велична сцена поєдинку, прекрасна дівчина з лютнею, двоє закоханих людей у танці. Поруч стояв грізний лев, що люто ричав, вистрибуючи з величезного уламка гострої льодової скелі.

Лірія вражено застигла. Вона ніколи не бачила нічого подібного. У теплих Південних землях майже ніколи не бувало холодного снігу, а міцної криги й поготів. А тут це стало справжнім мистецтвом.

— Це... — її тихий голос майже повністю згубився в глибокій тиші — ...просто неймовірно.

— Щороку талановиті майстри вирізають нові скульптури, — спокійно відповів Арходас. — Кожна з них живе лише доти, доки не зійде яскраве сонце. Це дійсно дуже гарна краса.

— У нас такого дива ніколи не було. — Вона ковтнула холодне, гірке від морозу повітря. — Зате наші майстри малюють на стінах, вирізають чудові речі зі слонової кістки. Але це мистецтво… воно здається живим.

Він уважно поглянув на неї, затримав свій пильний погляд. Чоловік ніби хотів щось сказати, але передумаув.

Неподалік стояв старий бородатий торговець. На його дерев'яному прилавку висів цілий ряд важких, теплих плащів. Один теплий плащ одразу впав в око Арходасу. Це був гарний сірий плащ із ледве помітними чорними вкрапленнями, підбитий м’яким хутром сніжного барса.

— Тобі буде набагато тепліше в цьому плащі, — спокійно мовив він і, не чекаючи її згоди, накинув його на дівчину.

Лірія хотіла різко заперечити, сказати, що зовсім не потребує його фальшивої турботи. Але замість цього вона лише глибше втягнулась у м'який комір і гордо промовчала.

— Давай скуштуємо цей напій, — раптом запропонував Арходас.

Малий десятирічний хлопчина стояв поруч із дерев'яною тацею на шиї. На ній височіли кілька глиняних кухлів, із яких здіймався гарячий, пряний пар.