Розділ сьомий

Карета повільно гойдалася засніженим шляхом, і кожен її ривок віддавався в кістках. Лірія втягнула голову в комір хутряної накидки, але це не дуже допомагало.
⠀
— Моє лице замерзло. І язик теж, — пробурмотіла вона, штовхаючи ногами грілку, що вже давно втратила тепло.
⠀
— Твій ніс червоний, — відповіла Ліса, ховаючи обличчя в шарф. — Мій, до речі, теж. Ми виглядаємо, як пара помідорів у хутрі.
⠀
— Я ненавиджу сніг, — буркнула Лірія, стискаючи пальці під пледом. — А ще більше ненавиджу дороги. І шлюб із північним лордом, який вважає, що мені буде приємно подорожувати крізь завірюху в оточенні його людей.
⠀
У цю мить карета зупинилась, і дверцята прочинились.
⠀
В обрамленні білого снігу з’явилось обличчя Арходаса — серйозне, але зі слабкою, ледь вловимою усмішкою в кутиках вуст.
⠀
— Сподіваюся, ви не зовсім змерзли? Потерпіть ще трохи. За пів години будемо в Орідоуні. Там купимо ще хутра… і глінтвейну з корицею. Ваші носи… — його погляд ковзнув по обличчю Лірії, — червоні, мов томати.
⠀
Лірія зиркнула на нього, і щось у ній вибухнуло — чи то від холоду, чи то від утоми, чи то від самого тону його голосу.
⠀
— Дуже смішно! А ви самі що, зовсім не змерзли? Хоча… кому я це кажу. Ви ж самі як крижана брила.
⠀
Його очі блиснули сріблом. Коротко.
⠀
— Обережно, Ліріє. Крига — підступна. Вона може обпекти не гірше за полум’я.
⠀
Сказав — і зник, дверцята карети м’яко зачинились.
⠀
Усередині запала тиша.
⠀
Ліса повільно повернулась до Лірії з дуже виразним виразом обличчя.
⠀
— Бачиш? Я ж казала — не такий уже він і поганий. Ще й привабливий.
⠀
Лірія фиркнула, притискаючи до щоки теплу крайку пледа.
⠀
— Ти що, закохалась у мого чоловіка, Лісо?
⠀
— Що ти! — підстрибнула та, з удаваним обуренням. — Я ж за тебе турбуюсь! Негоже такій красі пропадати дарма.
⠀
Лірія не витримала й розсміялась. Так, що плечі затремтіли, а усередині зігрілося краще за грілку.
⠀
— Ти просто несносна.
⠀
— Вибачте, моя королево!
⠀
І знову сміх. Справжній, щирий, якого так давно не було. Навіть у холоді, навіть серед снігів і невідомості — був момент легкості.
⠀
Карета рушила далі, і десь у грудях Лірії вперше за багато днів щось відтануло.
⠀ 

Сутінки вже зафарбували небо, коли їхня процесія нарешті дісталася Орідоуна. Сніг тихо сипав з неба, лягаючи на дахи гостроверхих будівель, на вузькі вулиці, на вежі з темного каменю. Місто зустріло їх тишею і чистим холодом, від якого щоки Лірії миттєво заніміли, хоч вона й була загорнута в кілька шарів тепла. 

Карета зупинилася біля площі, і Арходас, не встигнувши нічого сказати, відчинив дверцята та простягнув їй руку. 

— Хочеш трохи розім’яти ноги? — спокійно, майже невимушено. 

Лірія не відповіла одразу. Подивилась на його обличчя — вкрите шаром снігу, і лише тоді поклала долоню в його. Його рука була неочікувано теплою. 

Вони вийшли на головну площу Орідоуна. Дерева, прикрашені крижаними гірляндами, хрустіли під вагою снігу. А в самому центрі — справжнє диво. 

Крижані статуї. 

Величезні, з тонкими лініями, вирізані так точно, що здавалося — це були застиглі миті життя. Руки, обличчя, волосся, одяг — усе з прозорої, мов скло, криги. Тут була сцена поєдинку, дівчина з лютнею, двоє закоханих у танці. І лев, що ричав, вистрибуючи з уламка льодової скелі. 

Лірія застигла. Вона ніколи не бачила нічого подібного. У Південних землях майже ніколи не бувало снігу, а криги й поготів. А тут це стало мистецтвом. 

— Це... — її голос майже згубився в тиші — ...неймовірно. 

— Щороку майстри вирізають нові, — відповів Арходас. — Кожна з них живе лише доти, доки не зійде сонце. Дуже гарно. 

— У нас такого не було. — Вона ковтнула повітря, гірке від морозу. — Зате в нас малюють на стінах, вирізають зі слонової кістки. Але це… це живе. 

Він уважно поглянув на неї, затримав погляд. Ніби хотів щось сказати, але не став. 

Неподалік стояв торговець — старий дід з бородою, на прилавку у нього висів цілий ряд важких, теплих плащів. Один із них одразу впав в око Арходасу. Сірий, з ледве помітними чорними вкрапленнями, підбитий м’яким хутром сніжного барса. 

— Тобі буде тепліше в цьому, — мовив він і, не чекаючи дозволу, накинув на дівчину. 

Лірія хотіла заперечити, сказати, що не потребує його турботи. Але замість цього втягнулась глибше в комір і промовчала. 

— О, скуштуємо, — сказав Арходас раптом. 

Хлопчина років десяти стояв поруч, із тацею, що висіла в нього на шиї. На ній — кілька глиняних кухлів, із яких здіймався тонкий, пряний пар. 

— Ґлінтвейн, зі спеціями. Кориця, імбир, лаванда. У нас так зігріваються. 

Він узяв кухоль і простягнув їй. Лірія вагалась, але тепло від посудини вже торкнулось пальців. Вона зробила ковток. І смак розлився всередині — насичений, пекучий, терпкий. 

Вони мовчки стояли серед крижаних витворів, і сніг лагідно падав їм на плечі, не порушуючи тиші. 

Лірія не хотіла зізнаватися собі в цьому. Не хотіла визнавати, що їй подобається ця прогулянка. Що їй не тісно в цьому місті, як здавалося спочатку. Що поруч із Арходасом зараз не було страху — тільки спокій, дивна тиша і мимовільна цікавість. 

А десь на краю думки, ще слабко, ще майже невидимо, з’явилось якесь дивне відчуття.