Розділ шостий

Світло ледь-ледь пробивалося крізь важкі завіси. Слабке, ранкове, як перший подих після довгої ночі.
⠀
Лірія прокинулась не одразу. Спершу прийшло відчуття тепла — під ковдрою, у напівтемряві, де ще жевріли останні іскри сну. Потім усвідомлення — тиша.
⠀
І тоді — пам’ять. Вчорашнє весілля у храмі, поцілунок Лорда, шлюбне татуювання, що й досі трохи пекло.
⠀
Присутність Арходаса — глуха, спокійна, мов камінь.
⠀
Вона відкрила очі.
⠀
Ліжко було порожнє.
⠀
На дивані, де він спав, ковдра була складена, а його не було.
⠀
І в ту ж мить двері в покої відчинилися і...
⠀
— Ану вставайте, Ваша Високосте! Сон після весілля — розкіш, яку ми собі дозволити не можемо! — пролунав до болю знайомий голос.
⠀
Лірія сіла різко, ніби її вдарило блискавкою.
⠀
— …Ліса?
⠀
Двері розчинилися, і вона увійшла. Весела, жвава, з рум’янцем на щоках, у фартуху, з великою тацею в руках.
⠀
— Упізнали! А я боялася, що вас після ночі з лордом да Кіріа вже ніщо не вразить, — підморгнула камеристка і пройшла до столика. — Принцеса, я принесла вам сніданок у трьох стравах і чашку чаю!
⠀
На таці — тост із солодким кремом і чорницею, теплий мигдальний пудинг і чай з медом. І ще — ледь вловимий аромат жасмину, той самий, який Ліса завжди додавала у чай принцесі "щоб снилися добрі сни".
⠀
Лірія повільно зсунула ноги з ліжка, накинула халат. Вона не могла повірити.
⠀
— Але… як? Ти ж… тебе…
⠀
— Змінили на іншу? Так. Але я ж не тарілка в столовій, щоб замінити й забути, — Ліса усміхнулась і нахилилась ближче. — Твій новоспечений чоловік повернув мене. У якості «весільного подарунку». Я мало не запищала від щастя.
⠀
Лірія розсміялася. Це був сміх крізь сльози, крізь втому, крізь усе те, що накопичилось.
⠀
— Лісо, я… я думала, що ніколи тебе не побачу.
⠀
— І я думала, що доведеться тобі підсовувати звістки через шпигунів. Але бачиш? Все не так уже й кепсько.
⠀
Вона присіла на край ліжка, взяла срібну щітку і почала розчісувати волосся королеві, як робила це тисячу разів раніше.
⠀
— У тебе вії в кутках заплутались, — бурмотіла вона, ніби нічого не сталося. — І ти ніби вся така серйозна. А я пам'ятаю як ти ревіла, коли дізналася що Його Величність прийшов вбити Інісара.
⠀
— Я не ревіла, — буркнула Лірія. — Я переживала.
⠀
— Так-так, політично обґрунтовані сльози, — Ліса підморгнула. — До речі, я тут чула, що наречений виявився не таким вже й монстром, і залишив усіх слуг, охочих до роботи, у замку.
⠀
Лірія почервоніла від злості.
⠀
— Не починай, не кажи мені про нього.
⠀
— Добре-добре, мовчу. 
⠀
Королева сміялась. Нарешті. Вперше по-справжньому.
⠀
І цей сміх не лунав храмами, і не збирав лицемірних поглядів. Він був сьогодні тільки для двох.
⠀
В душі щось зрушилось. Як крижина, що потріскала навесні.
⠀
Нарешті — ранок.
⠀
І хоча вона була дружиною завойовника, і хоча її світ змінився назавжди — вперше за багато днів, Лірія не почувалася самотньою. 

А лір Арходас в цей час готувався до від'їзду.
Ранкове сонце ковзало по чорних колонах залу рад. Повітря ще пахло попелом і вологою, бо ніч принесла дощ, який вгамував закіптюжені вулиці. Лорд Півночі стояв спиною до дверей, вдивляючись у мапу Аркорісу на стіні. Він не рухався, лише великий срібний перстень повільно крутив на пальці. 

— То що, герцогу ді Міорі дісталась честь залишитися тут і тримати місто за вуздечку, доки Його Величність буде борознити північні простори? — пролунав оксамитовий, іронічний голос. 

Арходас не повернувся, лише кивнув, відступаючи на крок від мапи. 

— Не честь, а тягар. Але ти завжди мав схильність обертати обов’язок на привілей, — відповів він. 

Герцог ді Міорі, стрункий, елегантний, із сивиною на скронях, стояв із прямою спиною, мов ще вчора вийшов із кавалерійської школи. Його лице — втомлене, але очі пильні. 

— Я прийму тягар, мій лорде, — коротко відповів він. — Але дозволь просити: нам потрібна ще сотня, а краще дві воїнів. Аркоріс хоч і впав, та не скорився до кінця. І якщо ми хочемо побачити тут порядок, а не повстання за кілька тижнів… 

Арходас обернувся, схрестив руки на грудях. 

— Одержиш воїнів. Але не вбивай їм жагу перемоги чергуванням на ринковій площі. Стеж за порядком, не забуваючи, що злість селян гірша за хитрість радників. 

Герцог схилив голову. 

— Як завжди, мудро. Я виконаю. І… дозволь ще одне, особисте. 

Він витяг зі складки камзола лист — кремовий, з тонким ароматом лаванди. 

— Прийшов лист від моєї племінниці Амелії. Каже, що не хоче переїжджати до Аркорісу. Її слова — цитую: "Не хочу жити в казармі серед попелу і суворих чоловіків. Моя шкіра зів’яне, мої думки закіптяться, моє серце замкнеться". 

Арходас узяв лист, не відкриваючи. Тонко усміхнувся, наче щось пригадав. Його голос став спокійним, навіть ледь насмішкуватим: 

— То Амелія хоче залишитися в Кефалії… 

— Так, — зітхнув герцог. — Вперта як мул. 

Арходас підійшов до вікна, пальцями торкаючи рамку, вивітрену від сонця і вітру. 

— Залиш її в столиці. Я придумаю їй… компаньйонку. В Кефалії вона буде в безпеці. 

— Я так і передам їй. Хоча вона, мабуть, зрадіє більше, ніж заслуговує, — всміхнувся ді Міорі. 

— Усміхнися й ти, старий лисе. Ти лишаєшся на теплій посаді, під прикриттям титулу протектора, з безмежними повноваженнями і вкрай малою кількістю людей, яким довірятимеш. І ти знаєш, що це мені не байдуже. 

— Знаю, — серйозно кивнув герцог. — І саме тому не підведу. 

Арходас поклав лист на стіл, повернувся до карти. 

— Головне — не забувай, хто тут тепер король. 

— Ніколи, мій лорде. 

Їх погляди перетнулись. Важкі. Чіткі. Без зайвих церемоній. 

Бо між ними була не лише влада. Була стара довіра, зміцнена кров’ю й битвами. 

І цього разу, покидаючи Аркоріс, Лорд Півночі залишав не лише солдат і накази —
⠀
він залишав тінь своєї влади.
⠀
І знання, що тінь ця… уважна.