Розділ шостий

Тьмяне ранкове світло ледь-ледь пробивалося крізь важкі завіси.
Лірія прокинулась не одразу. Спершу прийшло приємне відчуття тепла. Воно жевріло під теплою ковдрою, у затишній напівтемряві, де ще ховалися останні іскри сну. Потім прийшло чітке усвідомлення: навколо панувала тиша.⠀

І тоді повернулася пам’ять. Вона згадала вчорашнє весілля у темному храмі, перший поцілунок Лорда та магічне шлюбне татуювання, що й досі трохи пекло на дівочому зап'ясті. Поруч не відчувалася присутність Арходаса.

Вона відкрила очі — велике ліжко було порожнє. На широкому дивані, де спав її чоловік, ковдра була акуратно складена. Його самого в кімнаті не було.⠀

І в ту ж мить важкі двері в покої різко відчинилися.⠀

— Ану вставайте, Ваша Високосте! Довгий сон після весілля — це занадто велика розкіш, яку ми собі дозволити не можемо! — несподівано пролунав до болю знайомий голос.⠀

Лірія сіла різко. Її ніби вдарило електричною блискавкою.⠀

— …Ліса?⠀

Двері повністю розчинилися. До кімнати впевнено увійшла її улюблена подруга. Вона була весела, надзвичайно жвава, з яскравим рум’янцем на круглих щоках. Дівчина стояла у білому фартуху і тримала велику тацю в руках.⠀

— Упізнали! А я дуже боялася, що вас після першої ночі з суворим лордом да Кіріа вже ніщо в цьому світі не вразить, — грайливо підморгнула весела камеристка і швидко пройшла до круглого столика. — Моя люба принцесо, я принесла вам смачний сніданок у трьох стравах і чашку гарячого чаю!⠀

На таці лежав підсмажений тост із солодким кремом і стиглою чорницею, теплий мигдальний пудинг і запашний чай з лісовим медом. У повітрі відразу поширився ледь вловимий аромат жасмину. Саме ці квіти Ліса завжди додавала у вечірній чай принцесі, щоб їй снилися лише добрі сни.⠀

Лірія повільно зсунула ноги з ліжка, поспішно накинула шовковий халат. Вона ніяк не могла повірити власним очам.⠀

— Але… як? Ти ж… тебе ж…⠀

— Змінили на іншу служницю? Так. Але я ж не проста тарілка в королівській столовій, щоб мене можна було легко замінити й назавжди забути, — Ліса щиро усміхнулась і нахилилась ближче до подруги. — Твій новоспечений чоловік повернув мене. Він зробив це у якості особливого весільного подарунку. Я мало не запищала від великого щастя.⠀

Лірія голосно розсміялася. Це був щирий сміх крізь гарячі сльози, крізь колосальну втому та крізь усе те важке, що накопичилось у дівочій душі за останні дні.⠀

— Лісо, я… я думала, що ніколи тебе більше не побачу.⠀

— І я думала про найгірше. Я боялася, що доведеться підсовувати тобі таємні звістки через хитрих шпигунів. Але бачиш? Все складається не так уже й кепсько.⠀

Вона присіла на самий край ліжка, взяла срібну щітку і почала обережно розчісувати довге волосся королеві. Вона робила це тисячу разів раніше.⠀

— Я добре пам'ятаю твої рясні сльози, коли ти вперше дізналася про прихід Його Величності для вбивства підступного Інісара.⠀

— Я не плакала, — ображено буркнула Лірія. — Я лише сильно переживала.⠀

— Так-так, це були політично обґрунтовані сльози, — Ліса знову підморгнула. — До речі, я тут чула цікаві плітки. Твій грізний наречений виявився не таким вже й жахливим монстром. Він залишив усіх колишніх слуг, охочих до чесної роботи, у цьому замку.⠀

Лірія миттєво почервоніла від злості.⠀

— Не починай, не кажи мені нічого про нього!⠀

— Добре-добре, я мовчу. ⠀

Королева сміялась. Нарешті. Вона робила це вперше по-справжньому, і цей дзвінкий сміх не лунав під холодними храмовими склепіннями, він не збирав навколо лицемірних чужих поглядів. Він був сьогодні тільки для них двох.⠀

В її змученій душі щось нарешті зрушилось. Це було схоже на велику крижину, що з тріском ламається теплою весною.⠀

Нарешті настав світлий ранок, і хоча вона тепер була законною дружиною могутнього завойовника, і хоча її звичний світ змінився назавжди — вперше за багато останніх днів Лірія не почувалася самотньою.

****************
А суворий лір Арходас в цей самий час активно готувався до швидкого від'їзду.

Яскраве ранкове сонце повільно ковзало по чорних кам'яних колонах просторого залу рад.

Прохолодна ніч принесла сильний дощ, який нарешті вгамував закіптюжені міські вулиці.

Грізний Лорд Півночі стояв спиною до вхідних дверей. Він пильно вдивлявся у велику мапу Аркорісу на стіні. Чоловік не рухався. Він лише повільно крутив великий срібний перстень на своєму пальці.

— То що, шановному герцогу ді Міорі дісталась велика честь залишитися тут? Він буде міцно тримати завойоване місто за вуздечку, доки Його Величність буде борознити далекі північні простори? — раптом пролунав незнайомий оксамитовий, іронічний голос.

Арходас не повернувся. Він лише коротко кивнув, відступаючи на один крок від детальної мапи.

— Це не честь, а важкий тягар. Але ти завжди мав дивну схильність обертати будь-який нудний обов’язок на привабливий привілей, — спокійно відповів він.

Досвідчений герцог ді Міорі був стрункий та елегантний. Він мав помітну сивину на скронях і стояв із ідеально прямою спиною. Здавалося, ніби він лише вчора вийшов із суворої кавалерійської школи. Його мужнє лице виглядало втомленим, але пильні очі світилися розумом.

— Я прийму цей важкий тягар, мій лорде, — коротко відповів він. — Але дозволь просити про допомогу. Нам терміново потрібна ще одна сотня, а краще дві сотні досвідчених воїнів. Непокірний Аркоріс хоч і впав під нашим натиском, та не скорився до самого кінця. І якщо ми хочемо бачити тут залізний порядок, а не криваве повстання за кілька тижнів…

Арходас повільно обернувся, спокійно схрестивши руки на грудях.

— Ти одержиш цих воїнів. Але не вбивай їм велику жагу перемоги постійним чергуванням на галасливій ринковій площі. Пильно стеж за загальним порядком. Не забувай, що сліпа злість простих селян набагато гірша за підступну хитрість колишніх радників.

Герцог слухняно схилив свою сиву голову.

— Як завжди, це мудрі слова. Я виконаю твій наказ. І… дозволь спитати ще одне, суто особисте питання.