Розділ п'ятий

​— А ну! Поправте оцю складку! І несіть вже фату, швидко! — кричала кравчиня​. Її збуджений, нервовий голос був старанно змащений улесливістю.

У тісній кімнаті всі метушились, мов у вулику. Навколо лунало безперестанне дзеленчання шпильок, гучний шелест тканини та швидкі кроки.⠀

​А збентежена Лірія просто стояла. ​Вона пильно дивилась на себе в дзеркало. І… не бачила нічого. ​Перед нею була лише красива картинка. ​Це було ідеальне, чуже відображення. Воно зовсім не відгукувалося в її душі. Весільна сукня була бездоганна. М’який відтінок айворі ніжно лягав на її шкіру. Здавалося, ніби сукня була зшита з перших сонячних променів. Жорсткий корсет щільно огортав тонку талію, її біла спина оголювалась плавно, нижче спадали пишні мерехтливі складки. Вони майже торкалися блакитного м’якого килима.⠀

​На шиї й у вухах виблискували кремові перлини. Саме ці прикраси вона палко любила з раннього дитинства. Вони завжди здавались дівчині ніжнішими за холодне золото та теплішими за блискучі алмази. Лірія була справжньою жителькою сонячного Півдня. ⠀

​Її золотаве волосся було покладене у м’які хвилі. Воно сяяло під світлом і було прикрашене дорогоцінними шпильками.⠀

​Її збирали, як коштовну річ.⠀

​Захоплені кравчині сипали приємними компліментами. Вони аж світилися від щирого задоволення перед цією картиною. Перед ними стояла принцеса з давньої легенди, з красивого портрету чи з дівочої мрії.⠀

​А їй… було все одно.⠀

​Ба більше — її сильно трусило.⠀

​Це відбувалося непомітно, але невпинно. Тремтіли її плечі, тонкі пальці та навіть коліна.⠀

​Це було не від зимового холоду. Це було від повної безвиході. Вона чітко розуміла, що зараз, через кілька коротких хвилин, вона піде не в нове щасливе життя. Вона добровільно зробить крок у золоту клітку.⠀

​На неї чекав шлюб із чоловіком, якого вона не вибирала. Цей жорстокий завойовник безжально вбив її рідного батька. Він одноосібно вирішив її долю. Він сприймав дівчину як німу статуетку чи воєнний приз.⠀

​Її нудило від цієї жахливої думки.⠀

​Так, у величних королівських родинах усі важливі питання вирішують без згоди нареченої. Так, це звична справа для аристократів. Але чому тоді вона почувається так, наче її ведуть на криваву жертву, а не на веселе свято?⠀

​Раптом вона відчула обережний дотик до свого плеча.⠀

​— Ваша Високосте… вже час, — тихо промовила служниця, низько схиляючи голову.⠀

​Лірія не відповіла одразу. Вона просто подивилася в дзеркало востаннє. ​Її великі фіалкові очі у відображенні не мали колишнього блиску, вони були абсолютно порожні.⠀

​Вона боляче закусила губу. Але хоч цей раптовий біль був справжній та живий. ​І тоді вона зібрала останні сили. Ті залишки себе, які ще не витекли з гарячими сльозами та не згоріли в німому гніві. Дівчина тихо кивнула.⠀

​Вона зробила перший крок. ​Потім другий, і вийшла за поріг. Вона наче переступила край глибокої прірви.

***********
​Величезний храм був переповнений людьми.⠀

​Усі запрошені гості вже зібралися всередині. Тут стояли пихаті вельможі, улесливі придворні та молоді спадкоємці знатних родів. Ці люди ще вчора називали її батька величністю й слухняно падали на коліна, а сьогодні вони вже ретельно вивчали суворі манери нового володаря.⠀

​Інші присутні просто чекали на видовище. Натовп прагнув побачити весілля південної принцеси та її північного ворога. Хіба це не чудове завершення кривавої казки?⠀

​Молоді послушники у білих туніках швидко сновигали між довгими рядами. На їхніх головах були вінки з білих лілій. Здавалося, ніби самі боги сьогодні вирішили поглянути на цей дивний союз.

​Коли Лірія ступила на білу вузьку доріжку з пелюсток, її налякане серце ледь не вистрибнуло з грудей. ​Вона спрямувала свій погляд уперед, і побачила його. ​Мужній Арходас уже стояв біля кам’яного вівтаря. Він був високий, мов збудований зі міцної сталі. На ньому був темний одяг із срібними вишивками, а на його обличчі не було ні краплі хвилювання. Там панувала лише залізна впевненість, суворий контроль та безмежна влада.⠀

​Він дивився просто на неї.⠀

​Її ноги ставали ватяними, але вона змусила себе йти далі. У неї була пряма спина та високо підняте підборіддя. Хоч би як калатало її скажене серце, хоч би який крик лунав у дівочій душі, на її обличчі залишалася непохитна маска гордої принцеси.⠀

​Арходас спокійно простягнув їй свою руку. ​Не маючи іншого вибору, дівчина вклала свою тонку долоню в його велику руку.⠀

​І саме в цю мить він вперше по-справжньому побачив її. ​Його пильний погляд повільно ковзнув по її блідому обличчю, по розпущеному білявому волоссю та затримався на великих фіалкових очах. Після цього він подивився на її пухкі алі губи, високі груди та плавний вигин талії, яку облягала сукня.⠀

​Його сріблясті очі помітно потемніли.⠀

​Старий жрець заговорив. Його голос був монотонний, як старий дзвін. Він промовляв древні слова:⠀

​— Цей союз благословенний вогнем і кров’ю. Перед обличчям предків та світил, що світять над двома землями. Ліре Арходасе, чи приймаєш ти цю жінку як свою законну дружину, союзницю та носійку твого роду і влади?⠀

​Арходас не відводив свого погляду від її обличчя:⠀

​— Приймаю. Клянуся берегти, направляти, підкорити і підкоритися там, де цього вимагає союз. І нехай кожна майбутня зима не буде сильнішою, ніж моя вірність.

​Жрець слухняно кивнув і обернувся до неї:⠀

​— Ваша Високосте, принцесо Ліріє... Тепер ваша черга.⠀

​Її серце на мить зупинилося. ​Ці страшні слова… ця клятва… це та мить, після якої вже нічого не повернеш назад. ​Вона зробила один глибокий вдих, а потім ще один. Здавалося, важке повітря повністю розчинялося в її легенях.⠀

​І все ж вона промовила:⠀

​— Клянуся… — тихо, тремтячим голосом. — Бути вірною дружиною у мирі й у бурі. Вистояти поруч, коли сонце сховається. Не зрадити, навіть якщо моє серце не належить тобі. Прийняти цей шлях і пройти його до кінця.⠀