Розділ п'ятий

— А ну! Поправте оцю складку! І несіть вже фату, швидко! — голос кравчині дзвенів, мов натягнута струна. Збуджений, нервовий, але старанно змащений улесливістю. 

У кімнаті метушились, мов у вулику. Дзеленчання шпильок, шелест тканини, кроки туди-сюди.
⠀
А Лірія просто стояла.
⠀
Дивилась на себе в дзеркало. І… не бачила нічого.
⠀
Хіба що картинку.
⠀
Красиву, ідеальну, чуже відображення, яке не відгукується. 

Сукня була бездоганна. Відтінок айворі м’яко лягав на її шкіру, ніби зшита вона була з променів першого сонця. Корсет огортав талію, спина оголювалась плавно, як лінія дихання. Нижче — пишні мерехтливі складки, що спадали до підлоги, майже торкалися блакитного килима.
⠀
На шиї й у вухах — кремові перлини. Саме ті, які вона любила з дитинства. Вони завжди здавались їй ніжнішими за золото, теплішими за алмази. Лірія була справжньою жителькою Півдня. 
⠀
Волосся покладене у хвилі, сяяло м’яким золотом, прикрашене дорогоцінними шпильками.
⠀
Її збирали, як коштовність.
⠀
Кравчині сипали компліментами. Вони аж світилися від задоволення, від цієї картини — принцеса як з легенди, як з портрету, як з мрії.
⠀
А їй…було все одно.
⠀
Ба більше — її трусило.
⠀
Непомітно, але невпинно. Плечі, пальці, навіть коліна.
⠀
Не від холоду, а від безвиході. Від розуміння, що зараз, через кілька хвилин, вона піде... не в нове життя. А в клітку.
⠀
У шлюб з чоловіком, якого вона не вибрала. Який вбив її батька, який вирішив усе за неї, мов вона — статуетка, приз.
⠀
Її нудило від цієї думки.
⠀
Так, у королівських родинах усе вирішують без згоди нареченої. Так, це звична справа. Але чому тоді вона почувається, наче її ведуть на жертву, а не на свято?
⠀
Раптом — обережний дотик до плеча.
⠀
— Ваша Високосте… вже час, — тихо промовила служниця, схиляючи голову.
⠀
Лірія не відповіла одразу. Просто подивилася в дзеркало востаннє.
⠀
Очі у відображенні не мали блиску. Фіалкові — й порожні.
⠀
Вона закусила губу, так, що стало боляче. Але хоч біль був справжній. Живий.
⠀
І тоді, зібравши залишки себе — ті, які не витекли зі сліз, не згоріли в гніві — вона кивнула.
⠀
Зробила крок.
⠀
Потім другий.
⠀
І вийшла за поріг, наче переступила край прірви. 

Храм був переповнений.
⠀
Усі вже зібралися. Вельможі, придворні, спадкоємці знатних родів, ті, хто ще вчора називав її батька “величністю” й падав на коліна, а сьогодні вже вивчав манери нового володаря.
⠀
Інші — просто чекали видовища. Весілля принцеси та її ворога. Хіба не чудове завершення кривавої казки?
⠀
Послушники сновигали між рядами в білих туніках, із вінками лілій на головах, ніби самі боги сьогодні вирішили поглянути на цей союз. Повітря було важким — пахощі квітів, ладану, гарячих тіл і ще чогось невидимого, гнітючого, як прес.
⠀
Коли Лірія ступила на вузьку білу доріжку, прокладену пелюстками, її серце ледь не вистрибнуло з грудей.
⠀
Погляд — уперед.
⠀
І вона побачила його.
⠀
Арходас уже стояв біля вівтаря. Високий, мов збудований зі сталі. У темному одязі з срібними вишивками. Ні краплі хвилювання. Лише впевненість, контроль та влада.
⠀
Він дивився просто на неї.
⠀
Її ноги ставали ватяними, але вона змусила себе йти. Пряма спина, підняте підборіддя. Хоч би серце калатало, як скажене, хоч би в душі — крик, на обличчі лишалась маска принцеси.
⠀
Арходас простягнув руку.
⠀
Не маючи вибору, дівчина вклала свою долоню в його.
⠀
Його рука була гарячою, міцною. Надто справжньою.
⠀
І саме в цю мить він, здається, вперше по-справжньому побачив її.
⠀
Його погляд ковзнув по її обличчю, по розпущеному білявому волоссю, що спадало хвилями, затримався на великих фіалкових очах. Відтак — на пухких, алих губах. Високих грудях. Плавному вигині талії, що облягала сукня.
⠀
Очі його потемніли.
⠀
Жрець заговорив. Голос — монотонний, як старий дзвін. Він промовляв древні слова:
⠀
— Союз цей благословенний вогнем і кров’ю. Перед обличчям предків та світил, що світять над двома землями. Ліре Арходасе, чи приймаєш ти цю жінку, що стоїть перед тобою, як свою дружину, союзницю, носійку твого роду і влади?
⠀
Арходас не відводив погляду.
⠀
— Приймаю. Клянуся берегти, направляти, підкорити і підкоритися там, де цього вимагає союз. І нехай кожна зима, що прийде, не буде сильнішою, ніж моя вірність.
⠀
Його голос — повільний, глухий, наче лід тріщить у горах.
⠀
Жрець кивнув і обернувся до неї.
⠀
— Ваша Високосте, принцесо Ліріє… Тепер ви.
⠀
Її серце зупинилося на мить.
⠀
Ці слова… це клятва… це мить, після якої вже нічого не повернеш.
⠀
Вона зробила вдих. Ще один. Здавалося, повітря розчинялося в легенях, не даючи дихати.
⠀
І все ж:
⠀
— Клянуся… — тихо, тремтячим голосом. — Бути дружиною у мирі й у бурі. Вистояти поруч, коли сонце сховається. Не зрадити, навіть якщо серце не моє. Прийняти шлях, якого не вибрала, і пройти його до кінця.
⠀
Жрець кивнув.
⠀
— Скріпіть союз поцілунком.
⠀
Її серце вистрибнуло з грудей.
⠀
Арходас нахилився.
⠀
Його вуста торкнулися її губ — твердих, напружених, холодних. Це була не ніжність, не ласка — заявка, печатка власності.
⠀
Лірії хотілося вирватися. Закричати. Втекти, босою, по бруківці, до лісу, до гархів. Але тіло не слухалось.
⠀
Вона не могла дозволити собі зірвати церемонію.
⠀
Жрець підняв руки.
⠀
— Віднині ви чоловік і дружина. Перед богами і людьми.
⠀
Її зап’ястя запекло.
⠀
На обох руках — на його і на її — з’явився знак. Коло з двома зміями, що кусають хвости одна одній. Татуювання — символ нерозривності. Воно світилось кілька секунд, ніби диміло, потім згасло.
⠀
Храм вибухнув криками.
⠀
— Слава!
— Хай живе союз Півночі та Півдня!
— Хай живе король Арходас!
⠀
Вона озирнулась.
⠀
Усі ці обличчя… Вчора вони кланялися її батькові, називали його “милостивим володарем”. А сьогодні — вітають його вбивцю.
⠀
Яке лицемірство.
⠀
Її шлунок знову стиснувся.
⠀
І в той же момент вона відчула погляд Арходаса.
⠀
Він тримав її за руку. Він володів її тілом. Але душу… він ще не завоював.
⠀
І не факт, що коли-небудь зможе. 

Вона знову й знову прокручувала в голові одне й те саме, мов мантру, мов заклинання проти дійсності:
⠀
Це лише ритуал. Усе — лише вистава.
⠀
Проте вистава ця не ставала легшою.
⠀
Лірія сиділа поруч із Арходасом за весільним столом — у білій, аж занадто розкішній сукні, серед шуму голосів, брязкоту кубків і фальшивих тостів. І відчувала себе… самотньою. Наче її помістили в скляну кулю, і тепер вона спостерігає за святом ізсередини — німа, холодна, чужа.
⠀
Арходас звернувся до неї всього раз — коли простягнув кубок із ожиновою настійкою.
⠀
— Випий, принцесо. Інакше зараз просто знепритомнієш, — сказав спокійно, без тіні насмішки.
⠀
Вона взяла келих — автоматично. Зробила ковток, ковтаючи зілля разом із приниженням.
⠀
Після цього він відвернувся і заглибився у розмову з генералом Даріаном. Її більше ніби не існувало.
⠀
Вона не їла. Не чула музики. Лише дивилась перед собою в одну точку — мов зосереджена на тому, щоб не розпастися прямо тут.
⠀
Свято тривало, люди сміялися, музиканти грали щось веселе, повітря було важким від вина, прянощів і поту.
⠀
Аж поки тихий голос не нахилився до її вуха:
⠀
— Ваша Високосте… вже час.
⠀
Вона кивнула.
⠀
Руки тремтіли, коли вона встала. Служниця — не знайома, чужа — повела її крізь коридори, що виблискували золотом. Нарешті двері відчинились у покої.
⠀
Світло свічок танцювало на стінах. Вино у графині, свіжі фрукти, аромат солодкого мигдалю. На ліжку — темно-бордове покривало.
⠀
— Перепрошую, Ваша Високосте… — служниця опустила очі. — Це треба.
⠀
І попри заперечення, почала роздягати її, обережно знявши весільну сукню, натомість одягнувши тонку, майже прозору нічну сорочку, що огортала тіло мов серпанок.
⠀
Лірія не пручалася. Не мала на це сил. Вона мовчки прилягла на ліжко, серце гупало в горлі, думки триматися не могли.
⠀
Вона знала, що зараз буде. І намагалася… зібратися. Витримати.
⠀
Та коли двері гримнули, і в покої увійшов Арходас — її тіло підстрибнуло, мов натягнута струна.
⠀
Вона схопилась, очі вогніли:
⠀
— Навіть не смійте до мене підходити! Не торкайтесь! Я забороняю! Йдіть геть, вбивця!
⠀
Він зупинився.
⠀
Очі — спохмурніли.
⠀
І повільно рушив до неї.
⠀
Повільно.
⠀
Зупинившись впритул, він поставив обидві руки на стіну — по обидва боки її обличчя.
⠀
Лірія притислася спиною до холодної кам’яної поверхні.
⠀
— Не випробовуй мого терпіння, дівчинко, — тихо промовив Арходас, спокійно, але з тією напругою, яка могла ламати скелі. — і не кидайся дарма принизливими словами.
⠀
Вона ледь дихала.
⠀
— Твій батько мало не вбив мене. І тобі ще пощастило, що я не з тих, хто буде мститися доньці за провину батька.
⠀
Лірія стисла губи, очі блищали. Її тіло підказувало бігти, але не було куди.
⠀
Арходас нахилився трохи ближче. Його голос знову став рівним:
⠀
— Я не беру силою дівчат, принцесо. Вони приходять до мене самі.
⠀
Його погляд затримався на її очах, ніби вивчав, чи повірить.
⠀
А потім він відійшов.
⠀
Зняв темну сорочку з плечей — рухом неквапливим, звичним. М’язи напружено перекочувалися під шкірою, але він не наближався до неї.
⠀
Він підійшов до дивану, влігся боком, спокійно, як господар, що не має чого доводити.
⠀
— Спи спокійно, Ліріє, — кинув, не дивлячись.
⠀
Вона лиш стояла, заплющивши очі. Її трусило. Потім — ледь-ледь, мов крадучись, повернулася на ліжко і вляглась під ковдру.
⠀
Не сказала ні слова.
⠀
Усе ще напружена, наче натягнутий лук. Та минав час, і ніч огортала її… мов би захищала. Вино пульсувало в жилах, тіло втомлювалось, і як би вона не опиралась —
⠀
сон таки переміг.
⠀
Уперше за багато днів — сон без страху.