Розділ четвертий

У двері постукали.
⠀
Лірія ледве стримувала себе, щоб не перевернути стіл, тож навіть не встигла озватися, як двері прочинились.
⠀
До кімнати ввійшли троє жінок — усі в темних сукнях, з оберемками тканин, пакунками, кошиками з нитками, блискітками, застібками, шовком. У кожної — на обличчі напружена усмішка, така, як у людей, що прийшли не з власної волі.
⠀
Лірія сіла пряміше.
⠀
— Що це? Навіщо ви тут?
⠀
Одна з жінок, найстарша, зробила крок уперед, тримаючи згорток із білого шовку:
⠀
— Ваша Високість… Нас надіслали… щоб підготувати весільну сукню.
⠀
Кілька секунд — тиша. Лірія тільки дивилась на них. Потім, крізь стиснуті зуби:
⠀
— Я не хочу жодної сукні.
⠀
Кравчині заклякли.
⠀
— Я йтиму під вінець у тому, що є, — холодно додала вона. — Якщо вже змушують, то хоча б без зайвого фарсу.
⠀
Одна з жінок обережно ступила вперед, обіймаючи тканиною руки:
⠀
— Принцесо, будь ласка… Ми… якщо ми не зробимо того, що нам наказали…
⠀
— Нас покарають, — додала інша злякано. — Це не наш вибір.
⠀
Їхні голоси були напружені і сором'язливі.
⠀
А у Лірії щось зламалось. Вона враз відчула замість гніву, утому. 

Опустила плечі й відкинулась на спинку стільця.
⠀
— Робіть, — видихнула. — Міряйте. Шийте. Хоч із золота мені сукню сплетіть — мені байдуже. Тільки залиште мене потім у спокої.
⠀
Жінки кивнули швидко, мов боялись, що принцеса передумає. Почали розгортати тканини, прикладати до неї, обережно торкатися її плечей, талії, рук. Вона стояла мов статуя.
⠀
Їй було байдуже, що за сукню вони їй пошиють. У голові крутилась інша думка.
⠀
Ліса.
⠀
Де вона зараз?  Злякана? Чи не зробили їй чогось поганого солдати? Вона так міцно трималась за своє життя біля Лірії, завжди щось жартувала, навіть коли було страшно. Називала її «моя пані Лі» і була просто незамінною.
⠀
Не просто служницею, єдиною, хто тримав Лірію на поверхні, подругою.
⠀
А тепер — тиша. Відсутність.
⠀
І натомість — ці чужі руки, ці шовки, ці лінійки, стрічки, шпильки.
⠀
Вона стискала зуби, поки кравчині шепотілися між собою, схиляючись над згортками.
⠀
А в голові крутилась єдина думка:
⠀
Цей клятий Володар Півночі…
⠀
Що він собі думає?
⠀
Що вона піде до вівтаря радісно, з іскрами в очах?
⠀
Що вона тріпочучи руками від щастя прийме його як свого чоловіка?
⠀
Він вбив її батька, позбавив її свободи, закрив у покоях, забрав Лісу. І тепер змушує до шлюбу, як до розстрілу.
⠀
Нехай він згорить у власному північному холоді.
⠀
Вона не заплаче.
⠀
Не дасть йому цього задоволення.
⠀
Нехай хоч обвішає її діамантами — вона буде стояти перед ним, як крижана статуя. 

Так, її батько був жахливою людиною.
⠀
Зовні — король. Величний, холодний, самовпевнений. А всередині — червоточина. Він не бачив у ній доньки, не бачив людини. Лише фігуру на шахівниці та монету для торгу.
⠀
Він не слухав її. Не тоді, коли вона в дитинстві ховалася від нього під столами. Не тоді, коли доросла до першого бенкету. І вже точно не тоді, коли вона стала вигідною партією.
⠀
Тож ні — Інісара Лірія не оплакувала.
⠀
Але чи був лір Арходас да Кіріа кращим?
⠀
Це вже інше питання.
⠀
Він прийшов з війною. Він розпочав її.
⠀
І хоч він міг би сказати, що лише відповідав на зраду — фактом залишалося одне: по вулицях їхнього міста лилася кров. Лицарі Аркоріса гнили в ровах, старі пани зникали без сліду, а їхні доми займали північні вартові.
⠀
Так, у чомусь він мав рацію.
⠀
Її обіцяли йому. Її рука — частина політичної угоди. Ще рік тому вона мала стати Леді Півночі, об’єднати два королівства, скріпити мир, змішати лід і сонце.
⠀
Але потім з’явився Гаріб галь А'Твар.
⠀
Шейх Есіми.
⠀
Старий, багатий, з блискучим шовком і противними очима. Він приїхав до столиці з обіцянками — золото, каравани, вартові на південному кордоні, нові храми, нові дороги.
⠀
Інісар не вагаючись продав її.
⠀
Не слухав сліз, не слухав обурення.
⠀
Навіть коли вона кричала про чутки — про жінок, які зникали з гарему шейха, про його репутацію старого жорстокого збоченця.
⠀
«Замовкни, — сказав тоді Інісар. — Будеш мовчати, будеш жити. Не будеш — знайдеться інша».
⠀
І Лірія тоді зрозуміла остаточно: вона для нього — тільки тіло. Обгорнута в титул худоба, яку варто продати якнайдорожче.
⠀
А потім прийшов Арходас.
⠀
Не з подарунками і не з прокламаціями — з військом та мечем.
⠀
І вона думала, що буде йому мститися. Що ненавидітиме до кінця.
⠀
Але коли він сказав про шпигуна, якого буцімто заслав Інісар із Гарібом… про спробу вбивства…
⠀
Лірія не здивувалася.
⠀
Їй не треба було доказів. Вона знала батька. Знала, що коли він відчував загрозу чи шанс, — йшов до кінця, не моргнувши.
⠀
Можливо, Арходас не брехав.
⠀
І тоді…
⠀
Він мав право.
⠀
Мав повне, законне, крижано-холодне право знести корону з голови зрадника. І забрати те, що йому належало.
⠀
Принцесу Півдня. Лірію, чиї фіалкові очі, ще в дитинстві дивились на нього на прийомі. Голос, що тоді сором’язливо промовив “Мілорде”.
⠀ 

Залишалася лише одна деталь — вона не була річчю.
⠀
І навіть якщо зараз стоїть, в очікуванні весілля, із сукнею, яку їй нав’язали, — це ще не кінець.
⠀
Вона могла змиритися з правом Арходаса.
⠀
Але вона не збиралася мовчки належати.