Розділ третій

Смолоскипи чаділи гірко і важко, повітря в храмі стояло наче застійна вода — важке, сперте, в’язке. У Лірії паморочилося в голові. Вона вдихнула, ще раз, але кисень не доходив до легень. Тільки дим і запах ладану, що оповив простір.
⠀
Жрець продовжував бурмотіти щось над тілом покійного. Його голос був сухим і рівним, ніби сипав пісок у могилу.
⠀
Труна з тілом Інісара стояла високо — на кам’яному узвишші в центрі храму. Навколо — натовп у темному. Колишні радники її батька, лицарі, аристократи. Дворяни, що ще вчора клялися Інісару вірністю, а сьогодні вже стояли з обличчями-масками — відсторонені, сухі, навіть полегшені.
⠀
Лірія озирнулась.
⠀
Зі вулиць долинав глухий гомін. Народ стояв там, за колонами, далі. Їй не треба було бачити їхні обличчя, щоб знати — там немає сліз. Лише цікавість. І, може, полегшення.
⠀
Її батько… не був добрим правителем. І не був добрим батьком.
⠀
У грудях щось стиснулося.
⠀
Вона сама не раз ловила себе на думці, що чекає тієї миті, коли його не стане. Щоб просто видихнути. Щоб почалося нове.
⠀
Але вона не думала, що це буде так. Що її виставлять перед труною в ролі дочки, яка має тужити. Що вона стоятиме поруч із тими, хто зрадив, хто продав свою лояльність першому, хто прийшов зі зброєю.
⠀
І вона знала, що Арходас мав рацію.
⠀
Її мали віддати йому. Обіцяли.
⠀
Але Інісар не витримав — кинув виклик угоді, жадібно простягнув руки до золота Есіми і до привабливого союзу, який пропонував її правитель, шейх Гариб галь А'Твар, як голодна тінь. А разом із тим — і її.
⠀
Принцесу, дочку.
⠀
Засіб для укладення угоди із старим огидним шейхом, відомим збочинцем.
⠀
Вона просила, благала, плакала. Але він сказав, що його рішення остаточне.
⠀
Її пересмикнуло. В спину впав холод. Вона знову була в тій кімнаті, де мовила слова, яких не мала казати, де він її мовчки виставив з-за столу, наче служницю.
⠀
Вона ввібрала повітря, змусила себе повернутися у теперішнє.
⠀
Темний храм, де вона мала виконати свою роль.
⠀
Вона підійшла до вівтаря, руки трохи тремтіли, але вона не зупинилась. Пальці торкнулись смолоскипа, і вогонь запалав, злизав гніт і з’їв дим. Один. Потім другий. По обидва боки голови мертвого Інісара.
⠀
Тиша впала важка. Навіть жрець на мить замовк.
⠀
Лірія повернулась на своє місце.
⠀
Кроки здавались гучнішими, ніж були насправді. Вони лунали у вухах, віддавались у грудях.
⠀
І тут вона відчула чийсь погляд.
⠀
Він не був важким, не був ворожим — але був уважним. Надто уважним.
⠀
Вона підвела очі — і зустрілась очима з Арходасом.
⠀
Він сидів далі, серед інших — але нікого не помічав. Тільки її.
⠀
Від цього погляду їй захотілося сховатись і втекти. Впасти обличчям до підлоги чи просто зникнути. Цей погляд наче роздягав душу.
⠀
Вона знову опустила очі, але вони вже встигли зустрітися поглядами. 

Коли вона нарешті вийшла з темного, задушливого храму, повітря на подвір’ї вдарило в легені, як ковток після довгого занурення. Пронизливе, свіже, пахло димом і пилом дороги.
⠀
Карета вже чекала. Темна, без герба, траурних кольорів.
⠀
Лірія майже дійшла до сходинки, коли біля неї несподівано опинився Арходас.
⠀
Без слова подав руку.
⠀
Вона глянула на неї, як на змію. Скривилась, але прийняла. З огидою, з глухим опором у грудях — але прийняла.
⠀
Сіла всередину, сподіваючись, що на цьому все. Та він, ніби навмисне, зайшов слідом і спокійно вмостився поруч.
⠀
Її обличчя стиснулось. Вона відвернулась до вікна, опустила погляд і намагалася не дихати тим самим повітрям, що і він.
⠀
Усю дорогу мовчала. Тиша між ними гуділа. Вона сиділа, відсунулась максимально в кут, трималась на рівні плечей, але згодом ті почали тремтіти. Холод пробирався знизу — від кам’яних підніжок і вогкого вечірнього повітря.
⠀
Вона навіть не помітила, як почала мерзнути.
⠀
Руки стали геть крижаними.
⠀
І в ту мить — раптово — щось тепле впало їй на плечі. М’яке, важке.
⠀
Він накинув на неї свій плащ.
⠀
Запах хвої, шкіри й вогнища накрив, як ковдра. Вона здригнулась.
⠀
— Не треба було, — буркнула, не дивлячись.
⠀
Арходас хмикнув коротко.
⠀
— Не хотілося б, щоб наречена злягла перед самим весіллям.
⠀
— Я не потребую вашої турботи, — відповіла, стискаючи зуби. — Ви вбивця мого батька. Законного короля Аркорісу.
⠀
Він мовчав довше, ніж вона очікувала. А потім повернув голову і подивився прямо на неї. Його очі були холодними. Не сердитими — саме крижаними.
⠀
— Ви зовсім не розумієтесь у таких речах, Ліріє.
⠀
Голос спокійний. Але за ним — тінь загрози.
⠀
— Тож радив би тримати язика на замку. Ваш батько з шейхом підіслали шпигунів, які мали вбити мене. Якби не мій цілитель Віліан, я б не сидів зараз перед вами.
⠀
Він витримав паузу.
⠀
— Інісар отримав те, що заслужив.
⠀
Її руки зжались у кулаки. Вона вже хотіла щось відповісти — різке, пекуче, щось, що залишить рубець, — але карета зупинилася.
⠀
Він вийшов першим і подав їй руку.
⠀
Лірія подивилась на неї, як на знущання, і просто проігнорувала.
⠀
Та він діяв швидко. Одним рухом підхопив її за талію, як невагому, зняв з карети і поставив на землю.
⠀
Дівчина зиркнула на нього з гнівом, але не встигла вимовити ані слова — пальці Арходаса вже були на її підборідді. Не грубо. Але твердо.
⠀
Він змусив її глянути в очі.
⠀
— Сподіваюся, Ліріє, — сказав спокійно, майже шепотом, — ви не утнете якихось дурниць. Якщо весілля зірветься…
⠀
Він схилився трохи ближче.
⠀
— …ви не захочете побачити мого гніву.
⠀
Король відпустив її, так само швидко, як і схопив. Розвернувся й пішов.
⠀
Вона дивилась йому вслід, і ледве стрималася. Щелепи зводило. Їй хотілося плюнути йому вслід. Виплюнути всю цю злість, всю безпорадність.
⠀
Але натомість вона лиш стояла, стиснувши зуби, із побілілими кулаками.
⠀
І з відчуттям, що ця битва ще навіть не починалася.