Розділ другий

Лірія сиділа мовчки, заціпивши зуби від глибокого безсилля. Сльози застрягли десь глибоко в її горлі важким каменем. Вона не могла ні заплакати, ні полегшити свій нестерпний біль.

Минуло кілька довгих годин чи, можливо, всього лише хвилин — час навколо неї перетворився на суцільну й байдужу суміш. За вікном давно згасло сонце, поступившись місцем холодним сутінкам. Тьмяне світло від полу'я кидало на стіни химерні тіні — ці сірі силуети кружляли в покоях, наче справжні привиди.

Ніхто з палацових слуг до неї більше не приходив. За зачиненими дверима не чути було жодних кроків. У кімнаті оселилася дивна, абсолютно неприродна для замку тиша. Зникли всі звичні звуки великої та колись галасливої фортеці — раніше тут постійно тупотіли служниці та голосно скрипіли двері, тепер же коридорами більше не лунали відголоски чиїхось розмов.

Дівчина повільно оглянула свої колись затишні королівські покої. Ліжко стояло повністю неприбраним після вчорашнього тривожного сну, срібний гребінь самотньо валявся на підлозі біля самого порога, один із її вишуканих чобітків чомусь лежав перекинутим набік. Усе навколо раптом стало зовсім чужим та далеким для неї. Ця кімната більше не належала молодій принцесі — вона почувалася тут безпорадним в'язним.

Раптом вона згадала про свою стару та добру нянечку Ліну. Поряд із нею перед очима постала маленька камеристка Ліса. У грудях дівчини знову з'явилася слабка, але така солодка надія. Можливо, цим двом жінкам усе ж таки вдалося врятуватися від смерті? Вони точно знали всі таємні виходи з королівського палацу. Перед початком ворожого штурму Лірія віддала їм суворий наказ — вона наказала їм негайно сховатися в глибокому підземеллі та чекати. Служниці мали пересидіти небезпеку в надійному й затишному місці.

Дівчина уявила, як стара веде перелякану камеристку темним коридором. Няня напевно тихо бурчала, але міцно тримала дівчину за руку. Мала Ліса тремтіла, проте слухняно йшла за своєю рятівницею. Принцеса щиро сподівалася, що з ними зараз усе гаразд.

Від цих думок Лірія раптом різко підвелася з ліжка. Її змучене серце вимагало якоїсь рішучої дії посеред цієї невідомості. Вона прагнула негайно вийти назовні та вдихнути іншого повітря. Вона підійшла до дверей, розгублено поправляючи розпатлане біляве пасмо і глибоко вдихнула, збираючи докупи залишки своєї колишньої сили. Після цього вона впевнено натиснула на холодну залізну ручку.

Проте важкі дубові двері залишилися абсолютно нерухомими під її пальцями. З іншого боку раптом почувся неприємний сухий звук засува. Майже відразу за дверима пролунали чиїсь різкі чоловічі голоси. Один із вартових за дверима звернувся до неї через щілину:

— Ваша Високість, вам не дозволено покидати ці покої!

Від несподіванки серце дівчини шалено забилося в грудях від страху. Вона тихо запитала, намагаючись вгамувати тремтіння у своєму голосі:

— Що саме це має означати для мене тепер?

— Нам наказано не випускати вас без особистого дозволу ліра Арходаса, — грубо відповів той самий чоловічий голос.

Вартових за дверима було щонайменше двоє, судячи з кроків. Один говорив спокійно, намагаючись не викликати її зайвого роздратування, другий чоловік просто мовчки стояв поруч і важко дихав у темряві. Лірія обурено вигукнула, підійшовши впритул до зачиненого дубового полотна:

— Але я хочу просто трохи пройтися коридором! Це мої власні кімнати, і я не звичайна полонянка!

Вартовий лише вкотре вибачився та знову тихо згадав про наказ:

— Вибачте, принцесо, але ми лише виконуємо наказ нашого володаря.

Дівчина повільно відійшла назад, більше не торкаючись замкнених дверей. Хвиля гарячої люті піднялася в її душі, проте швидко згасла. Усвідомлення безвихідної пастки з кожною хвилиною ставало дедалі сильнішим — власний дім перетворився для неї на справжню закриту клітку. Вона втратила будь-який лік годинам у цій гнітючій тиші. Кімната тиснула на неї своєю важкою й німою порожнечею. Вона просто сиділа на стільці, повністю відрізана від усього світу. У її грудях розросталося страхітливе почуття глибокої самотності та невідомості.

Коли замок нарешті сухо клацнув, дівчина швидко підвела голову. Вона до останнього сподівалася побачити когось із рідних людей, проте до кімнати зайшла зовсім незнайома їй молода служниця. Нова дівчина тримала в руках велику срібну тацу з вечерею. Вона дивилася виключно під ноги й ніяково посміхалася принцесі:

— Ваша Високість, я принесла вечерю і готова допомогти вам перевдягтися.

Лірія різко запитала:

— Де моя камеристка Ліса, чому вона не прийшла сьогодні?

Дівчина миттєво злякалася і ще сильніше опустила свою голову:

— Я справді нічого не знаю про вашу особисту слугу.

Принцеса гнівно наказала новій служниці:

— Дивися прямо на мене і не смій брехати!

Та почала сильно плутатися у словах від великого хвилювання:

— Мені суворо заборонено говорити з вами на цю тему.

Лірія швидко підвелася й підійшла впритул до блідої служниці:

— Я востаннє питаю тебе, куди подівся весь мій почет!

У кімнаті на кілька довгих секунд запала важка й гнітюча мовчанка. Потім служниця ледь чутним пошепком розповіла про нове суворе розпорядження:

— Лір Арходас наказав негайно замінити абсолютно весь персонал у цьому крилі.
— вона додала: — Він хоче унеможливити будь-яку допомогу вам у плануванні втечі.

Ця новина викликала в душі принцеси справжній вибух обурення. Вона зрозуміла, що завойовник повністю обрубав усі її останні зв'язки. Служниця злякано відступила назад, міцніше стискаючи срібну тацю в руках:

— Це вирішую не я, мені просто передали цей наказ.

Лірія гнівно відповіла:

— Я хочу бачити того, хто це влаштував!

Руки нової служниці почали помітно тремтіти від сильного переляку:

— Його Величність вважає, що зараз такий порядок буде найкращим рішенням.

Почувши це, принцеса раптом дуже гірко та голосно розсміялася:

— Його Величність вирішив, що так буде значно краще для мене? — цей сміх звучав надривно, наче в неї сильно боліло горло: — Це той самий убивця, який позбавив мене батька й зачинив тут?