Розділ другий

Лірія сиділа мовчки. Не плакала — сльози застрягли десь усередині, як камінь, що не можна ні проковтнути, ні вигнати. Пройшло кілька годин, а може, хвилин — час став тягучим і байдужим. Сонце за вікном давно сіло, а світло від вогнища танцювало на стінах, як привиди.
⠀
Ніхто не приходив.
⠀
Ніхто не стукав.
⠀
У кімнаті панувала неприродна тиша — тиша, в якій не було навіть звуків фортеці, до яких вона звикла: тупіт служниць, скрип дверей, голоси в коридорі.
⠀
Вона обвела поглядом покої — ліжко не заправлене, гребінь лежить на підлозі, один із чобіт перекинутий. Все здавалося раптово чужим, наче це вже не її простір. Її немає. Є хтось інший — в’язень, тінь, дівчина без голосу.
⠀
«Нянечка Ліна… Ліса…» — подумала вона.
⠀
Її груди зтиснулися від надії. Може, вони змогли втекти? Вони ж знали, що робити — Лірія наказала їм «Якщо почнеться штурм — ви ховаєтеся у підземеллі, це наказ. І не виходите, доки усе не скінчиться.»
⠀
Вона уявила, як старенька Ліна тягне Лісу за руку в темний прохід за гобеленом, сердиться, бурчить, але йде. А Ліса тремтить, але тримається.
⠀
Дівчина сподівалася що з ними все в порядку.
⠀
Від думки про них, Лірія зірвалася з місця. Їй треба було щось зробити. Хоч щось. Двигнути з мертвої точки, вийти, побачити коридор, подихати іншим повітрям.
⠀
Вона підійшла до дверей, розгублено поправляючи пасмо білявого волосся, вдихнула глибше, намагаючись зібратись, і впевнено натисла ручку.
⠀
Двері не піддалися.
⠀
З іншого боку щось хруснуло — замок. І майже одразу почулися голоси:
⠀
— Ваша Високість, не можна.
⠀
Її серце підскочило.
⠀
— Що?.. — видихнула вона. — Що це значить?
⠀
— Нам наказано не випускати вас, доки не дозволить лір Арходас.
⠀
Варти було двоє, судячи з голосів. Один говорив повільно, наче боявся її розлютити. Інший мовчав — просто стояв, дихаючи, немов стіна.
⠀
— Але я хочу... просто пройтись. Це мої покої! — голос її здригнувся. — Я не в’язень!
⠀
— Вибачте принцесо, наказ… — повторив той самий вартовий, ще тихіше.
⠀
Вона стояла перед дверима, не торкаючись їх більше. Хвиля люті здійнялася, але відступила, не знайшовши виходу. Відчуття пастки стало ще глибшим.
⠀
Лірія повільно обернулась до кімнати. Вона тепер і справді була кліткою. І її в ній тримали. 

Дівчина навіть не знала, скільки часу минуло. Година? Дві? День? Кімната задушливо мовчала, а вона просто сиділа, відгороджена від усього, без новин, без людей. Тільки стіни, полум’я в каміні і порожнеча, що розросталася в грудях.
⠀
Коли двері нарешті прочинились, вона підняла голову різко. Сподівалась… на когось свого. Ліса. Ліна. Будь-хто.
⠀
Але на порозі стояла чужа дівчина. З тацею, з опущеними очима, з обережною усмішкою, яку вона, мабуть, натягла перед входом.
⠀
— Ваша Високість, я… принесла вечерю. Якщо дозволите, можу допомогти вам перевдягнутись…
⠀
— Де Ліса? — голос Лірії зірвався.
⠀
Служниця завмерла. Очі втупилися в підлогу.
⠀
— Я… я не знаю…
⠀
— Дивися на мене, — різко.
⠀
— Мені… мені заборонено… — дівчина почала плутатись у словах, але Лірія вже піднялась на ноги.
⠀
— Я питаю, де моя камеристка?!
⠀
Кілька секунд тиші. Потім служниця відповіла пошепки:
⠀
— Лір Арходас наказав замінити всіх, хто працював у вашому крилі. Щоб… щоб вам не допомогли втекти.
⠀
У грудях Лірії щось клацнуло.
⠀
— Тобто, — повільно, вдих за вдихом, — він… ще й моїх людей прибрав?!
⠀
Служниця зробила крок назад.
⠀
— Це… це не я вирішую, Ваша Високість, мені просто сказали...
⠀
— А тобі не здається, що я не з тобою розмовляти хочу, а з тим, хто це влаштував?!
⠀
Дівчина замовкла, таця в руках тремтіла.
⠀
— Його Величність сказав… що зараз так буде краще.
⠀
— Його Величність? — Лірія гірко розсміялася. Сміх був пустим, зірваним, як із хворого горла. — Це той самий, хто вбив мого батька і замкнув мене в моїй кімнаті під варту?! Оце він вирішив, що буде «краще»?!
⠀
Служниця щось прошепотіла, спробувала зробити крок до столу.
⠀
— Не чіпай! — зірвалася Лірія. — Не треба нічого. Ні їжі, ні одежі.
⠀
Вона була розлючена, по справжньому, від обурення руки тремтіли, а голос сипався.
⠀
— Іди. І скажи йому: або він прийде сюди і пояснить усе мені сам, або я перетворю ці покої на пекло, якого він ще не бачив!
⠀
Служниця ще раз хотіла щось пробурмотіти, але потім просто мовчки вийшла, притримуючи двері тремтячими пальцями. 

Невдовзі прийшов той, кого вона чекала.
Він з’явився так, наче весь час стояв за дверима, слухав.
⠀
Тихо прочинив, без стуку, без зайвих жестів. Просто увійшов — високий, широкоплечий, у темному одязі, з тінню в погляді, що мовчки ковзнув по кімнаті, зупинившись на ній.
⠀
Лірія стояла посеред покоїв, у напівтемряві. Щоки палахкотіли, як жарини, губи стиснуті, фіалкові очі — повні злості й образи. Вона навіть не зробила крок назустріч, просто дивилася.
⠀
— Отже, прийшли.
⠀
Його брови злегка зрушились, але він мовчав.
⠀
— По якому праву ви забрали моїх людей? — голос був глухим, напруженим, наче вона стримувала себе тільки з останніх сил. — Лісу. Ліну. Усіх. Це мої особисті служниці, ви не мали на це права!
⠀
Арходас зупинився за кілька кроків від неї. Його погляд на мить затримався на її обличчі — запалому, розпашілому, з блиском у погляді, в якому було стільки люті, що вона могла б ним палити.
⠀
— Не тобі зараз казати про права. Я вирішив, що це доречно, — сказав він просто. Голос рівний, без жалю.
⠀
— Доречно?.. — вона зробила крок уперед. — Ви серйозно?
⠀
Він кивнув, спокійно.
⠀
— Ми ж не хочемо, щоб весілля зірвалося через те, що одна розлючена принцеса спробує втекти.
⠀
— Що ви собі дозволяєте?! — зірвалася вона, вже не стримуючи нічого. — Як ви сміли зачинити мене в цих покоях, як злочинницю?!
⠀
Його очі блиснули, сріблом. Різко, наче лезо вирвалося на поверхню.
⠀
— Припини.
⠀
Він зробив застережливий рух, наче попереджаючи.
⠀
— Якщо гарно себе поводитимеш, після коронації зможеш виходити з кімнати.
⠀
Він мовив це так, наче це милість.
⠀
— А коли весілля буде зіграно — камеристка повернеться до тебе. Все залежить від твоєї поведінки.
⠀
Лірія відкрила рота, щоб усе йому сказати, але він не чекав відповіді. Просто розвернувся і вийшов, як вийшов би з кабінету, де щойно підписав важливий папір. Двері зачинились за ним м’яко, але рішуче.
⠀
І в ту ж мить щось у дівчини щось обірвалося.
⠀
Вона схопила вазу — ту, що стояла ще з дитинства, подарунок привезений з південного узбережжя — і жбурнула її з усієї сили в зачинені двері.
⠀
Ваза влучила точно. Гучний тріск.
⠀
Кераміка розлетілася на друзки, уламки осипались на підлогу, відлуння прокотилось покоями, мов вибух.
⠀
І тиша.
⠀
Жодного полегшення.
⠀
Навпаки — щось стало ще важчим. Груди стислись, як після удару. Хотілося кричати, ридати, втекти кудись у ніч, але… не було куди.
⠀
Вона просто стояла серед уламків.
⠀
Одна.