Розділ перший

УВАГА!

Твір розміщено лише на платформі Букнет! Всі намагання привласнити, скопіювати та розмістити твір за

межами букнет забороняються автором особисто!

У разі порушення моєї вимоги, вживатимуться заходи щодо порушників та крадіїв!
 

•~•~●~•~•

Принцеса Лірія стояла посеред покоїв, прислухаючись. Серце калатало так, що здавалося, його почують по той бік дверей. У коридорі щось грюкнуло — недалеко, можливо, впала зброя. Чи тіло.
⠀
Вона знала, що захисту більше немає. Чула крики, чула, як впали ворота, як стихли голоси вартових.
⠀
Вони вже тут.
⠀
Кімната пахла воском, попелом і пилом. Вона тремтіла, але не від холоду, а від того, що в голові раз по раз крутилася одна думка: ВІН ІДЕ СЮДИ.
⠀
Король Півночі.
⠀
Він не залишить нікого, він пообіцяв. Перед нападом його люди кричали на все місто: «Здайте короля Інісара — і решта виживе». Батько не здався, тож тепер, ймовірно, вже мертвий.
⠀
Вона сіла на край ліжка, впершись долонями в коліна, намагаючись зупинити тремтіння. Невдало. Коліна зрадницьки підкошувались.
⠀
І тоді почулися кроки.
⠀
Глухі, впевнені, без поспіху, один за одним.
⠀
Наближаються.
⠀
Лірія перевела погляд на двері — важкі, дубові, з металевою скобою. Зачинені, але хіба це врятує? Вона встала і прислухалась.
⠀
Крок. Крок. Крок.
⠀
Коридор був вузький, звук відбивався глухо, але вона знала — це не стража, не служка, не метушня. Це хтось один, йде повільно. Як той, хто не боїться нічого.
⠀
Іде до неї.
⠀
Кілька секунд — і буде біля дверей.
⠀
Лірія роззирнулася. Укритись? Сховатись? Навіщо, де сховаєшся у власних покоях, коли тебе вже обрали ціллю?
⠀
Вона стояла.
⠀
Не благородно, просто тому, що ноги приросли до підлоги.
⠀
Кроки стихли.
⠀
Десь поруч.
⠀
Дверна ручка поворухнулась. 

Двері гучно розчинилися, як вибух. Повітря в кімнаті завмерло — в один різкий рух, без церемоній, без попереджень. На порозі стояв він. Його постать повністю заповнила дверний проріз — висока, темна, мов вирізана з каменю, плечі ширші за двері, а плащ, заляпаний кров’ю, ще не висох і важко спадав із рук.
⠀
— Ось ти де ховаєшся, принцесо, — його голос був хрипкий, трохи глухий, ніби вогонь вивітрив йому груди. — Дарма. Я все одно тебе знайшов би.
⠀
Вона мовчала, губи побіліли. Але щелепа затислась, плечі злегка сіпнулись — вона зібралася. Не втекти. Не просити. Не падати на коліна. Вона просто підняла голову. І подивилася йому просто в обличчя.
⠀
— Ти, виродок, — видихнула вона крізь зуби. Очі в неї горіли — не сльозами, ні, не зараз. Вогнем. — Ненавиджу тебе. Навіщо ти прийшов? Що зробив із батьком?.. Убив його?
⠀
Її голос піднявся — не істеричний, а хрипкий, ледь вловимий від напруги. — Ти вбивця і загарбник!
⠀
Його очі блиснули сріблом. Холодно. Без емоцій. Але щось у цих очах усе ж рухалося — повільно, глибоко.
⠀
— Не грайся зі мною, принцесо, — мовив він тихо, але цей голос тиснув на груди сильніше за будь-який крик. — Я терплячий. Але моє терпіння має кінець.
⠀
— І що ти зробиш?! — вона зробила крок вперед, тримаючись за палаючий гнів, як за зброю. — Вб’єш мене, як і законного короля Аркорісу?
⠀
Арходас не відповів одразу. Замість цього повільно вдихнув, ніби хотів загасити в собі полум’я. Пальці його трохи стиснулись — кулак, потім знову розтиснув. Його голос був рівний, але в ньому відчувалась вага:
⠀
— Твій клятий батько… заслуговував на смерть собаки. Я дав йому померти швидко.
⠀
І в ту ж мить усе в ній обірвалося.
⠀
Вона кинулась на нього, не роздумуючи. Ніякої стратегії — лише лють. Маленькі, стиснуті кулаки летіли в його груди, в плечі, вона била, щосили, без техніки, без захисту.
⠀
— Ненавиджу! — з кожним ударом, крізь зціплені зуби. — Ненавиджу тебе!
⠀
Його тіло навіть не похитнулося. Він просто стояв, приймаючи її удари, як скеля приймає хвилі.
⠀
— Ненавиджу... — знову і знову, голосом, що вже ламався. 

Він перехопив її кулак на льоту — легко, мов схопив пір’їну, але з такою силою, що кістки хруснули в його долоні. Його пальці зімкнулись навколо її зап’ястя, міцно, не до болю, але так, щоб вона зрозуміла — він її не відпустить.
⠀
Лірія зойкнула, здригнулась, намагалася вирвати руку, але даремно. Вона підняла на нього очі — злі, вологі від гніву. А він просто дивився. Спокійно. Холодно. Начебто її лють була для нього не більше ніж протяг.
⠀
— Припини істерику, Ліріє, — сказав він тихо, але з тим тоном, від якого серце обривається. — Твій батько хотів продати тебе Гарібу галь А’Твару.
⠀
Вона завмерла.
⠀
— Знаєш, що з тобою зробив би той старий збоченець? — його голос не змінювався, лише очі трохи потемніли. — А ти переймаєшся його долею?
⠀
Вона мовчала, але в грудях щось рвалось. Він бреше. Бреше? Ні. Але вона все одно ненавиділа його.
⠀
— Твій батько порушив договір, — продовжував Арходас, — і підступно підіслав до мене вбивць. Він заслужив на смерть.
⠀
— Це ти! — вигукнула вона різко, надривно, так, наче виривала слова з власного тіла. — Це ти заслужив на смерть!
⠀
Він коротко зітхнув. Важко. По-чоловічому. Наче вкотре почував себе в’язнем чужих рішень.
⠀
— Я втомився від твоїх криків, — мовив втомлено, опускаючи її руку.
⠀
Вона відступила на крок, тримаючись за зап’ястя, з очима, повними сліз, але не слабкості.
⠀
— Готуйся до весілля, Ліріє.
⠀
Слова прозвучали тихо, без погроз, без тиску — як констатація.
⠀
— Істерики не допоможуть. Мені потрібна законна спадкоємиця Аркорісу. І ти станеш моєю дружиною. Хочеш ти цього чи ні.
⠀
Він розвернувся різко. Його плащ розсік повітря, наче тінь від рубаного меча. Двері грюкнули.
⠀
І раптом стало дуже тихо.
⠀
Лірія залишилась сама. Дихання ламке, поверхневе. Вона зробила кілька кроків назад, спіткнулася об крісло і, опустившись на нього, схилилася вперед.
⠀
— Ненавиджу… — прошепотіла вона.
⠀
Її губи майже не рухались. Голос зривався, тихий, як після удару в живіт.
⠀
— Ненавиджу тебе…
⠀
Вона повторювала це знову і знову, стискаючи тканину спідниці в кулаках, ковтаючи сльози, які не хотіли падати.
⠀
— Ненавиджу…