Розділ перший

УВАГА! Твір розміщено лише на платформі Букнет! Всі намагання привласнити, скопіювати та розмістити твір за межами букнет забороняються автором особисто! У разі порушення моєї вимоги, вживатимуться заходи щодо порушників та крадіїв!
•~•~●~•~•

Принцеса Лірія стояла посеред покоїв, затамувавши подих і вслухаючись у кожен шурхіт. Серце калатало так шалено, що, здавалося, цей стукіт відлунює по той бік дверей. У коридорі щось важко брякнуло — зовсім поруч. Можливо, впала зброя. Або чиєсь тіло.

Вона знала: захищати її більше нікому.

Дівчина чула відчайдушні крики, чула брязкіт пробитих воріт і те, як раптово урвалися голоси вартових.

Вони вже всередині. Лірія тремтіла — та не від холоду, а від однієї-єдиної нещадної думки, що пульсувала у скронях: ВІН ІДЕ СЮДИ.

Король Півночі.

Він нікого не залишить живим, він обіцяв. Перед штурмом його воїни горлали на все місто: «Здайте короля Інісара — і решта житиме!». Батько не здався, отже, тепер його, певно, вже немає серед живих.

Вона безсило опустилася на край ліжка, впершись долонями в коліна й намагаючись угамувати дріж. Марно. Ноги зрадницьки не слухалися.

І раптом почулися важкі та неквапливі кроки. Вони невблаганно наближалися.

Лірія перевела погляд на масивні двері — засув закритий, але хіба це врятує?

Вона підвелася й заціпеніла. Крок. Ще крок. Крок. Луна у вузькому коридорі відбивалася глухо, та вона розуміла: це не переляканий слуга, не варта і не загальна метушня. Хтось ішов один, поволі. Так ходить лише той, хто нікого й нічого не боїться.

Він ішов по неї. Кілька секунд — і він опиниться на порозі.

Лірія гарячково роззирнулася. Заховатися? Втекти? Та навіщо — хіба вбережешся у власних покоях, коли на тебе вже полюють?

Вона просто стояла на місці врослими у підлогу ногами.

Кроки стихли просто за дверима. Засув здригнувся, і двері з гуркотом розчахнулися від різкого удару. Повітря в покоях миттю застигло. Без жодних церемоній чи попереджень на порозі з’явився він. Його могутня постать повністю затулила собою дверний отвір — високий, похмурий, наче витесаний із каменю, широкоплечий, а важкий плащ, заляпаний ще свіжою кров'ю, недбало звисав з плечей.

— То ось де ти ховаєшся, принцесо, — пролунав його хрипкий, низький голос. — Марна справа. Я б усе одно тебе знайшов.

Вона мовчала, зблідлши як смерть. Та мить слабкості минула: вона зціпила зуби, стріпнула плечима й опанувала себе. Не тікати. Не благати. Не падати на коліна. Вона гордо підвела голову й глянула йому просто в обличчя.

— Потворо, — процедила вона крізь зуби. В її очах палав та вирував гнів. — Ненавиджу тебе. Навіщо ти прийшов? Що ти зробив із моїм батьком?.. Убив його?

Її голос істерично здригнувся від граничного напруження:

— Ти вбивця і загарбник!

Його очі спалахнули холодним сріблом. Жодної емоції. Та десь у їхній глибині ворухнулося щось важке й темне.

— Не грайся зі мною, принцесо, — тихо мовив він, але від цього спокійного тону груди стисло дужче. — Я терплячий чоловік. Але й моєму терпінню є межа.

— І що ти мені зробиш?! — вона ступила крок уперед, хапаючись за свій гнів, мов за останню зброю. — Уб'єш і мене, як убив законного короля Аркорісу?

Арходас відповів не одразу. Він повільно вдихнув, наче намагався приборкати внутрішній вогонь. Пальці його на мить стислися в кулак, а тоді знову розслабилися. Голос зазвучав рівно, але з важкою, гнітючою силою:

— Твій проклятий батько… заслужив на собачу смерть. Я лише полегшив його кінець, дозволивши померти швидко.

Ці слова остаточно обірвали нитку її самовладання. Вона кинулася на нього, не тямлячи себе від люті. Жодного глузду, жодного розрахунку — тільки чистий гнів. Крихітні кулаки забарабанили по його грудях і плечах; вона гатила з усієї сили, наосліп, забувши про все на світі.

— Ненавиджу! — зривалося з її зціплених губ із кожним ударом. — Ненавиджу тебе!

Він навіть не поворухнувся. Стояв непохитно, приймаючи її відчайдушні удари так, ніби скеля зустрічала хвилі.

— Ненавиджу… — знову й знову шепотіла вона голосом, що вже зривався на плач.

Він перехопив її руку на льоту легко, невимушено, наче піймав пір'їнку, але з такою владністю, що її зап'ястя опинилося в залізних лещатах його долоні. Пальці зімкнулися міцно, не завдаючи сильного болю, проте даючи чітко зрозуміти: вирватися не вдасться.

Лірія зойкнула, смикнулася, намагаючись визволити руку, та все намарно. Вона звела на нього очі сповнені люті й перших гарячих сліз. А він просто дивився на неї. Спокійно, холодно, наче вся її шалена злість була для нього лише легким протягом.

— Облиш істерику, Ліріє, — тихо вимовив він, і від звуків його голосу серце стислося від передчуття біди. — Твій батько збирався продати тебе Гарібу галь А’Твару.

Вона заціпеніла.

— Здогадуєшся, що зробив би з тобою цей старий збоченець? — його голос залишався рівним, лише погляд став темнішим. — І після цього ти тужиш за його долею?

Вона мовчала, відчуваючи, як у грудях усе розривається на шматки. Він бреше. Бреше? Ні, вона знала, що це правда. Та від цього ненависть до чоловіка перед нею ставала тільки сильнішою.

— Твій батько порушив клятву, — вів далі Арходас. — Він підіслав до мене найманців уночі. Він сам виніс собі вирок.

— Це ти! — вигукнула вона розпачливо, зриваючи голос. — Це ти заслуговуєш на смерть!

Він важко, втомлено зітхнув, ніби знову почувався заручником чужих безглуздих рішень.

— Я втомився від твого галасу, — глухо мовив він, випускаючи її руку.

Вона відсахнулася, притискаючи зап’ястя до грудей. В її очах блищали сльози, але в них не було покори.

— Готуйся до весілля, Ліріє.

Ці слова пролунали буденно, без зайвих погроз чи тиску, просто як доконаний факт.

— Твої сльози нічого не змінять. Мені потрібна законна спадкоємиця Аркорісу. Ти станеш моєю дружиною, хочеш ти цього чи ні.

Він стрімко розвернувся,і двері з гуркотом зачинилися за його спиною.