— Епілог —

Ранок у будинку молодшого Торвенлуса видався напрочуд тихим.

Крізь вікна пробивалося м’яке сонячне світло, золотячи край довгого столу, срібні прибори й чашки з гарячим чаєм. Із кухні долинав запах свіжої випічки, кориці та меду, а прочинене вікно впускало прохолоду саду й тихий шелест листя.

Кселарія сиділа зручно в кріслі, поклавши за спину невелику подушку. Шостий місяць вагітності вже не дозволяв забувати про себе. Живіт помітно округлився, а дитина останнім часом дедалі частіше нагадувала про себе легкими поштовхами.

Кселарія машинально поклала долоню на живіт.

— Знову не спиш? — тихо запитала вона.

Роніар, який сидів навпроти, підняв погляд від чашки.

— Схоже, хтось вирішив поснідати разом із нами.

Кселарія усміхнулася. Їй подобалися такі ранки. Без поспіху, без нескінченних справ і тривожних новин. Просто вони втрьох за одним столом. Селвіра сиділа поруч із батьком і дуже серйозно намазувала медом шматочок свіжого хліба. Сьогодні вона була незвично тихою. Не крутилася на стільці, не розпитувала батька про його справи й навіть не намагалася потайки забрати з його тарілки щось смачніше.

Роніар це помітив.

— Ти сьогодні надто задумлива.

Селвіра підняла голову.

— Я думаю.

— Це я вже зрозумів.

Вона відкусила шматочок хліба, пережувала, а потім абсолютно серйозно додала:

— Про майбутнє.

Кселарія усміхнулася.

Магія Селвіри була особливою. Вона не просто відкривала портали – іноді показувала їй те, чого ще не існувало. Майбутнє приходило уривками: образами, відчуттями, окремими моментами. Селвіра могла не розуміти всього побаченого, але якщо щось запам’ятовувала, то говорила про це з дивовижною впевненістю. І це не говорячи, що вона була саме тою, хто повернув душу Кселарії з іншого світу. 

— І що ти сьогодні побачила? — лагідно запитала Кселарія.

Селвіра подивилася на неї.

— У дядька Елдрана буде дівчинка.

Кселарія завмерла. Роніар повільно опустив чашку на стіл.

— Що?

— Дівчинка, — повторила Селвіра.

— У дядька Елдрана?

— Так.

Кселарія перезирнулася з Роніаром. Не так багато часу минуло з моменту весілля, і їм ніхто не говорив про королівське поповнення.  А Селвіра говорила про майбутню доньку Елдрана так, наче та вже сиділа поруч із ними за столом.

— Ти впевнена? — обережно запитала Кселарія.

Селвіра здивовано звела брови.

— Звичайно. — Вона знову взяла хліб. — Спочатку в мене буде братик.

Кселарія опустила погляд на свій живіт.

— Братик? — вона до цих пір не знала стать дитини, яка все ніяк не показувалася цілителькі, постійно крутячись. 

— Так.

Роніар усміхнувся, але в його очах промайнуло здивування.

— І звідки ти це знаєш?

Селвіра подивилася на нього так, наче відповідь була очевидною.

— Я бачила.

— У майбутньому?

— У майбутньому.

Кселарія не втрималася від усмішки.

— І ти бачила, що в Елдрана буде дівчинка?

— Так.

— А ще щось?

Селвіра кивнула.

— Ми будемо гратися разом.

— Хто?

— Мій братик, сестричка дядька Елдрана і я.

Вона сказала це так природно, що Роніар тихо засміявся.

— А чим ви будете гратися?

— Усім.

— Дуже конкретно.

— У саду. Я покажу їм усі потаємні місця.

— Тільки не портали, — попередив Роніар.

Селвіра задумалася.

— Ну... портали теж.

— Спочатку навчиш їх ходити.

— Вони самі навчаться.

— А потім ти навчиш їх відкривати портали?

— Так.

— Селвіро...

— Тату, я ж буду поруч.

Кселарія засміялася, прикриваючи рот рукою. Роніар похитав головою, але теж усміхався.

За вікном тихо шелестіли дерева. Сонце вже піднялося вище й залило кімнату теплим світлом. На столі остигав чай, у каміні ледь потріскували залишки вогню, а Селвіра продовжувала будувати майбутнє своєї маленької компанії, ніби воно вже давно було вирішене.

Раптом вона відклала хліб і злізла зі стільця. Обійшла стіл, підійшла до Кселарії та обережно поклала долоньку їй на живіт.

— Чуєш, братику?

Кселарія подивилася на неї з ніжністю.

— Думаю, він...

— Чує. Чудову чує мене. — Селвіра була абсолютно серйозною. — І він також знає, що в нього буде сестричка.

Кселарія накрила її маленьку руку своєю.

— А якщо вони не захочуть гратися разом?

Селвіра навіть насупилася.

— Захочуть.

— А якщо твій братик буде зовсім маленьким?

— Тоді почекаємо.

— А якщо сестричка теж буде маленькою?

— Тоді почекаємо ще.

Роніар дивився на них, усміхаючись.

— Оце вже правильний підхід.

Селвіра підняла на нього очі.

— Бо вони все одно народяться.

Кселарія відчула, як щось тепле стислося в грудях. Вона не знала, яким буде її син. Не знала, якою стане донька Елдрана. Не знала навіть, коли саме Селвіра побачила це майбутнє. Але чомусь уперше думка про нього не лякала. Навпаки. У ньому було щось неймовірно просте: діти, сад, сміх і маленькі долоньки, які одного дня бігатимуть палацовими коридорами і не тільки.

Селвіра забрала руку з її живота й повернулася на своє місце. Вона знову взяла свій хліб і спокійно продовжила снідати, ніби щойно не повідомила дві новини, які могли перевернути цілий світ.

Роніар подивився на доньку, потім на Кселарію.

— Знаєш, іноді мені здається, що вона знає про нашу сім’ю більше, ніж ми самі.

Кселарія усміхнулася. Вона знову поклала долоню на живіт. Дитина всередині легенько ворухнулася.

— Можливо, так і є.

За столом було тепло й затишно. За вікном прокидався сад, у палаці починався новий день, а десь у майбутньому вже чекали двоє дітей, про яких поки що знала лише одна маленька дівчинка.

Селвіра.

І, здається, вона зовсім не сумнівалася, що вони обов’язково зустрінуться і будуть разом гратися.