— 60.

Кілька днів потому Чорний квартал уже не нагадував місце, яке ще недавно могло зникнути під водою разом із усіма, хто в ньому жив.

На вулицях досі залишалися сліди бою. Деякі будинки втратили частину дахів, каміння на площі було вкрите тріщинами, а на стінах темніли сліди від магії. Та життя поверталося вперто й швидко. Відьми розчищали завали, лагодили вікна, сушили речі після води й відновлювали захисні знаки на будинках.

Увечері на центральній площі зібралися майже всі.

Лоєн стояла посеред кола, не знаючи, чого чекати. Вона бачила перед собою знайомі обличчя, але тепер у поглядах було щось інше. Не настороженість, яка зустрічала її раніше, і не жалість. Визнання.

Вексанаріс вийшла вперед.

У руках вона тримала тонкий срібний вінок. Він був сплетений із живих металевих ниток, настільки тонких, що вони нагадували павутиння. Між ними виднілися маленькі чорні камені, а на одному боці вінка проступав старий знак Чорного кварталу.

Лоєн мимоволі затримала подих.

— Це належало Савінарі? — тихо запитала вона.

— Ні, — відповіла Вексанаріс. — Такі вінки не належать окремій відьмі. Вони переходять до тієї, кого квартал визнає головною.

Вона підійшла ближче.

— Ти маєш право відмовитися.

Лоєн подивилася на вінок, а потім на людей довкола.

— Якщо відмовлюся, що буде з кварталом?

— Нічого не зміниться сьогодні. Але без головної відьми ми залишимося без того, хто говоритиме від імені всіх, коли прийде час.

Лоєн усміхнулася кутиком губ.

— Тобто ви знову хочете повісити на мене відповідальність.

Кілька відьом тихо засміялися. Вексанаріс теж усміхнулася.

— Схоже, вона вже зрозуміла, що таке влада.

Лоєн перевела погляд на срібний вінок.

— Я не хочу бути Савінарою.

На площі стало тихо.

— І ніхто не просить тебе нею бути, — спокійно сказала Вексанаріс. — Савінара була Савінарою. Ти – Лоєн.

Ці слова чомусь зачепили сильніше, ніж Лоєн очікувала. Вона все життя була чиєюсь донькою, чиїмось тягарем, чиєюсь помилкою, чужою дитиною. Навіть тут, у кварталі, де її кров давала їй право на багато більше, ніж вона хотіла, вона не бажала повторювати шлях матері.

— Тоді я приймаю, — сказала Лоєн.

Вексанаріс стала перед нею. Срібний вінок торкнувся її волосся. Вексанаріс обережно поправила плетіння, щоб воно лягло навколо голови, а потім поклала долоню Лоєн на маківку. Навколо них одна за одною спалахнули старі магічні знаки. Вони проступили просто на камені площі, утворюючи коло. Відьми схилили голови.

— Лоєн Деверіс, — урочисто промовила Вексанаріс. — Чорний квартал визнає твоє право на цю землю, на його захист і на ім’я головної відьми.

Срібні нитки вінка засвітилися.

— Ти приймаєш цей тягар?

Лоєн повільно вдихнула.

— Приймаю.

— Ти захищатимеш тих, хто живе тут?

— Так.

— Не дозволиш використовувати їхню магію проти їхньої волі?

— Не дозволю.

— І не дозволиш короні чи будь-якому іншому магу забрати у кварталу те, що належить йому?

Лоєн на мить замислилася. Перед очима промайнули обличчя людей, яких вона вже встигла назвати своїми.

— Ні, — твердо сказала вона. — Квартал залишиться недоторканим.

Вексанаріс уважно подивилася на неї.

— Навіть якщо одного дня корона попросить інакше?

Лоєн ледь усміхнулася.

— Особливо тоді. Я сама – корона. 

По площі прокотився тихий сміх, але цього разу в ньому не було напруження. Лоєн підняла голову.

— Я не ховатиму цей квартал назавжди. Але зараз він ще не готовий вийти з тіні. Тому на час, поки ми самі не вирішимо, що настав момент, я залишаю за ним право недоторканості. Корона не матиме тут влади. Жоден маг не прийде сюди зі своїми законами й наказами. — Вона зробила коротку паузу. — І якщо комусь захочеться перевірити, наскільки серйозно я це сказала, нехай спробує.

Цього разу засміялися вже голосніше. Вексанаріс забрала руку з її голови.

— Тоді відтепер це твій квартал.

Лоєн торкнулася срібного плетіння.

— Ні, — тихо поправила вона. — Наш.

Вексанаріс нічого не відповіла. Лише кивнула. Саме тоді з боку вузької вулиці почувся дитячий сміх. Лоєн повернула голову.

До площі вибігло кілька дітей. Хтось тримав у руках маленьку дерев'яну фігурку, хтось сперечався через якусь іграшку, а найменша дівчинка зупинилася, щойно побачила Лоєн.

Вона кілька секунд дивилася на неї, а потім несміливо підійшла ближче.

— Це ти?

Лоєн здивовано нахилила голову.

— Я.

Дівчинка широко усміхнулася.

— Та сама тітка з льодяниками?

Лоєн завмерла. Вона перевела погляд на Вексанаріс. Та вже посміхалася.

— Що?

— Ти справді думала, що я просто беру в тебе гроші й кудись їх витрачаю?

— А хіба ні?

Вексанаріс похитала головою.

— Ти щотижня приходила на ринок, продавала свої льодяники, а потім приносила мені гроші. Я не ставила зайвих питань, бо ти сама ніколи не пояснювала, навіщо вони тобі.

Лоєн нахмурилася.

— То куди вони йшли?

Вексанаріс поглянула на дітей.

— Сюди.

Лоєн нічого не сказала.

— У кварталі є сиротинець, — продовжила Вексанаріс. — Для маленьких відьом, яких покинули власні матері. Комусь не сподобалася їхня магія. Комусь – її відсутність. А хтось просто не захотів мати дитину, яка могла стати сильнішою за неї.

Лоєн опустила погляд на дівчинку перед собою. Тепер вона розуміла, чому та знала її. Чому діти впізнавали льодяники. Чому Вексанаріс ніколи не відмовлялася від грошей, які Лоєн приносила з ринку.

— Я не знала, — тихо сказала вона.

— Знаю.

— Чому ти мені не сказала?

Вексанаріс знизала плечима.

— Бо ти приносила гроші не заради похвали. І не просила мене розповідати, куди вони йдуть.

Лоєн подивилася на дітей. Їй раптом стало важко говорити. Вона все життя пам'ятала, як це – бути дитиною, яку не обрали. І тепер дізналася, що сама, навіть не знаючи цього, допомагала дітям, які опинилися там само. Найменша дівчинка несміливо потягнула її за руку.