— 59.

Нарешті у неї випала нагода залишитися з братом наодинці. Вона довго не могла звикнути до того, що більше не потрібно його шукати.

У цьому була якась дивна, майже незрозуміла порожнеча. Стільки років пошуків, стільки чужих слідів, помилкових імен, випадкових свідків і ночей, коли вона переконувала себе, що завтра обов'язково знайде хоча б якусь зачіпку. Вона звикла прокидатися з думкою про Даяша і засинати з нею ж. Навіть тоді, коли переконувала себе, що мусить відпустити минуле, десь усередині продовжувала чекати.

А тепер він сидів навпроти. Живий. І, що було найскладнішим, цілком звичайний.

Даяш тримав у руках чашку гарячого напою, час від часу поглядав на неї поверх краю, а потім ледь помітно усміхався, ніби його забавляло те, з якою недовірою сестра розглядала його обличчя.

— Ти можеш перестати на мене дивитися так, ніби перевіряєш, чи я справжній?

Наорі моргнула.

— Не можу.

— Чому?

— Бо я не один рік тебе шукала.

Він замовк. Уперше за весь вечір на його обличчі не залишилося звичної самовпевненої усмішки. А день був довгим, особливо розмови з колишнім королем. 

— Знаю.

Наорі опустила погляд на власну чашку.

— Ні. Не знаєш. — Вона провела пальцем по теплому краю горнятка й тихо додала: — Ти не знаєш, скільки разів я думала, що знайшла тебе. Скільки разів бігла за людиною, яка мала твоє ім'я, твою зовнішність або хоча б знала когось, хто колись тебе бачив. А потім виявилося, що це не ти. Скільки разів я дивилась на кістки запевняючи себе що це не твої. 

— Наорі...

— Я навіть не знала, чи ти живий.

Її голос зрадницьки здригнувся. Даяш поставив чашку на стіл і кілька секунд просто дивився на сестру. Потім простягнув руку через стіл і накрив її долоню своєю. Наорі не відсмикнула її. Навпаки, стиснула його пальці так міцно, ніби боялася, що варто послабити хватку – і він знову зникне.

— Я живий, — тихо сказав Даяш.

— Тепер знаю.

— І нікуди не збираюся.

Наорі криво усміхнулася крізь вологі очі.

— Добре. Бо вдруге я тебе вже не шукатиму.

— Оце погроза.

— Обіцянка.

Даяш тихо засміявся.

Цей сміх виявився настільки знайомим, що в Наорі защеміло в грудях. Вона пам'ятала його ще до всього, що сталося. Пам'ятала, як він навмисно дратував її, ховав її речі, вигадував дурні прізвиська, а потім удавав, що не має до цього жодного стосунку. Пам'ятала, як завжди намагався здаватися дорослішим і розумнішим, хоча різниця між ними була не настільки великою.

І ось він знову сидів поруч. Тільки тепер між ними лежали роки.

— Розкажи мені все, — попросила вона.

— Все?

— Усе.

— Це надовго.

— У мене роки вільного часу.

Даяш усміхнувся.

— Добре. Тоді почнемо з найцікавішого.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Після того, як я зник, мені довелося кілька разів змінювати ім'я.

Наорі одразу насупилася.

— Скільки?

— Достатньо, щоб перестати плутати власні документи.

— Даяше.

— Чотири.

— Чотири?!

— Можливо, п'ять.

— Ти серйозно?

— Одне ім'я було тимчасовим.

Наорі не втрималася від сміху.

— Ти навіть зараз не можеш нормально відповісти.

— Я кілька років жив у таємниці. Це професійна деформація.

Вона похитала головою, але усмішка не сходила з її обличчя.

— А Северан?

Даяш на мить замовк.

— А, це.

— То це справді був ти?

— Так.

— Ти працював у таверні?

— Певний час.

Наорі дивилася на нього так, ніби щойно дізналася щось набагато страшніше за його участь у таємній організації.

— Ти... працював у таверні.

— Саме так.

— І що ти там робив?

— Подавав напої, прибирав столи, носив бочки, іноді слухав п'яних чоловіків, які вважали, що саме зараз вони розповідають мені державні таємниці.

Наорі прикрила рот рукою, стримуючи сміх.

— Ти?

— Я.

— Носив бочки?

— Не без задоволення.

— Не вірю.

— Чому?