— 33.

Вечір у палаці вже давно змінив денний гамір на тиху, майже сонну тишу. За високими вікнами темніло небо, а в садах одна за одною спалахували магічні лампи, освітлюючи доріжки м'яким золотавим сяйвом. Елдран не поспішав повертатися до своїх покоїв. Після насиченого дня йому хотілося бодай ненадовго позбутися відчуття, що кожен його крок хтось оцінює, кожне рішення має наслідки, а кожна людина поруч приховує щось важливе.

Саме тому він наказав передати Наорі, що хотів би поговорити з нею за келихом вина.

Вона прийшла без зайвих запитань.

Наорі з'явилася в залі у простій сукні, що було вкрай неочікувано, без прикрас, які зазвичай вимагав палацовий етикет. Вона зачинила за собою двері, ковзнула поглядом по кімнаті й одразу помітила Елдрана біля столика з вином.

— Якщо це чергова спроба допитати мене, то попереджаю: після сьогоднішнього дня я вже майже не здатна вигадувати переконливі відповіді.

— Тоді тобі пощастило, — він налив їй вина. — Сьогодні я не збираюся тебе допитувати.

— Я маю в це повірити?

— Можеш спробувати.

Наорі взяла келих і сіла навпроти. Її губи торкнулася легка усмішка.

— І про що ж тоді Ваша Величність бажає поговорити?

— Про мого батька.

Усмішка зникла не зовсім, але стала стриманішою.

— Стан задовільний. Флейліса каже, що найгірше минуло. Я сьогодні майже весь день провела в цілительській. Ми разом займалися пацієнтами, перевіряли вузли, стежили, щоб магічні нитки не почали розриватися самостійно. Декому вже значно легше. Думаю це ідеальне рішення лихоманки. 

— А батькові?

— Він спить. І це добре. Організму потрібен час, щоб відновитися.

Елдран кивнув.

— Ти сама відпочивала?

Наорі пирхнула.

— А це вже схоже на турботу.

— Не звикай.

— Шкода.

Він зробив ковток вина, не відводячи від неї погляду.

— Дякую тобі за турботу про мого батька. І дякую, що робиш попри те, що мала б шукати свого брата. 

Наорі на мить завмерла.

— Даяша?

— Ти говорила, що він був близький тобі. Яким він був?

Питання прозвучало буденно. Настільки буденно, що Наорі не відразу помітила прихований за ним інтерес.

Вона опустила погляд на вино.

— Старшим. Самовпевненим. Іноді нестерпним.

Елдран ледь усміхнувся.

— Схоже на хорошого старшого брата.

— Він завжди вважав себе розумнішим за всіх. Навіть коли очевидно помилявся. Особливо тоді.

— Зовнішність?

Наорі підняла брову.

— Ти вирішив скласти його портрет?

— Можливо.

Вона замислилася.

— Темне волосся. Не чорне, радше темно-каштанове. Високий. Стрункий, худорлявий але міцний. У нього були сірі очі. І шрам біля лівої брови. Невеликий, майже непомітний, якщо не знати, де дивитися. І родимка, на лівій щоці, вона давала йому шарму. 

Елдран поставив келих на стіл.

Темне волосся. Високий. Стрункий. Родимка на щоці.

Перед очима одразу поставив власник “ластовиння Рудої Білки”. Молодий чоловік, який працював у нього, займався купівлею льодяників. Збігів ставало надто багато.

— Щось не так? — запитала Наорі.

— Ні.

Він знову взяв келих.

— Просто намагаюся запам'ятати.

— Навіщо?

— Щоб не питати тебе про це вдруге.

Наорі уважно подивилася на нього, але нічого не відповіла.

Тиша між ними цього разу виявилася іншою. Не напруженою, як під час розмов про Даяша, а дивно м'якою. Вино поступово зігрівало, за вікнами шелестіло листя, і навіть палацові стіни вже не здавалися такими холодними. Наорі відкинулася на спинку крісла.

— Знаєш, ти зовсім не такий страшний, коли не наказуєш усім навколо.

— Не розповідай про це нікому.

— Чому?

— Зіпсуєш мою репутацію.

Вона засміялася.

— Твоя репутація переживе значно гірше.

— Наприклад?

— Твою матір.

Елдран тихо розсміявся.

— Тут сперечатися не буду.

Наорі допила вино й поставила келих на стіл.

— Я, мабуть, уже достатньо випила.

— Нарешті ти це визнала.

— Тільки тому, що підлога почала трохи хитатися.

— Підлога стоїть нерухомо.