— 31.

власник трактиру нахилився, витягнув із нижньої полиці товстий журнал у потертій шкіряній обкладинці, струсив із нього пил і поклав на стіл перед королем.

— Тут записи за останні десять років. Імена, дати, коли прийшли на роботу, коли пішли, іноді причина звільнення.

Елдран сів.

— Добре.

Він відкрив книгу.

Ірав залишився стояти поруч, а власник застиг навпроти, не наважуючись навіть повернутися до своїх справ.

Сторінки перегорталися одна за одною. Елдран читав швидко, але уважно. Чоловічі та жіночі імена, кухарі, прибиральниці, конюхи, охоронці, дівчата, які працювали за стійкою. Одні залишалися тут роками, інші зникали вже за кілька місяців.

Десять років. Десятки імен. Жодного знайомого. Елдран перегорнув останню сторінку й закрив книгу.

— Даяш Фаденмор коли-небудь тут працював?

Власник навіть не замислився.

— Ні, Ваша Величносте.

Елдран підняв очі.

— Ви впевнені?

— Абсолютно. Я знаю всіх своїх працівників. Фаденмор у мене не працював.

Елдран кілька секунд мовчав. Тоді поставив наступне запитання:

— А льодяники?

Чоловік насупився.

— Перепрошую?

— Хтось купував тут льодяники? Часто. Для когось іншого.

Власник раптом усміхнувся, наче питання нагадало йому щось дуже конкретне.

— А, льодяники.

Елдран випростався.

— Так.

— Їх і зараз купують.

— Зараз?

— Так. Панянка приходить. Не щодня, звісно, але час від часу. Бере цілу жменю, іноді кілька штук, іноді більше.

Елдран завмер.

— Панянка?

— Молода. Темноволоса. Працює неподалік, здається. Я ніколи особливо не питав. Вона приносить їх сюди, а я продаю.

— Вона сама їх робить?

— Незнаю, — знизив чоловік плечами, — Приносить.

— Ви знаєте її ім'я?

Власник похитав головою.

— Ні, Ваша Величносте. Але якщо хочете, я можу описати.

Елдран повільно підвівся з-за столу.

— Опишіть. — Його голос став тихішим. — І дуже добре подумайте, бо цього разу я питаю не про льодяники. Я питаю про людину.

Власник на мить замислився, потер підборіддя й почав підбирати слова.

— Темноволоса. Не надто висока, але й не маленька. Очі світлі… блакитні, здається. Раніше була жвавіша. Тепер серйозна стала. І ще в неї є маленький тонкий шрам правому зап'ясті. Вона отримала, коли по необережності через стіл подавала льодяники і зачепилася за розбиту склянку на стійці. 

Елдран нічого не сказав. Опис збігався. Надто добре.

— Вона приходить сама?

— Так. Раніше цим займався мій працівник. Хлопець.

— Хлопець?

— Так. Його звали… — власник примружився, намагаючись пригадати. — Марек? Ні. Мавріс… Ні, прокляття, старію. А, точно. Северан. Там запис про нього є.

Елдран ледь помітно нахилив голову.

— Опишіть його.

— Молодий, років двадцять із чимось. Худий, але міцний. Волосся чорне, коротке. На лівій щоці родимка. Завжди носив темний плащ і рукавички, навіть коли було тепло. Дивний хлопець. Майже не розмовляв, але склянки добре натирав.

— І він купував льодяники?

— Так. Приходив приблизно раз на тиждень. Брав одну велику, а потім ще кілька маленьких. Він власне займався цілою закупкою льодяників, але й сам їх полюбляв, бо брав на себе окремо. 

Елдран відразу згадав слова Лоєн.

«Йому подобалась якась білявка із кола благородних леді, він купував у мене для неї льодяники».

Він повільно перевів погляд на власника.

— Коли він перестав приходити?

— Років сім тому.

У грудях Елдрана щось неприємно стиснулося. Сім років. Той самий час.

— Що з ним сталося?

— Не знаю. Одного дня просто перестав приходити. Спочатку я думав, що поїхав. Потім минув місяць, другий… Він більше не з'явився.

— Ви не намагалися його знайти?

Власник пирхнув.

— Ваша Величносте, я власник трактира, а не мисливець за зниклими людьми.

Ірав ледь усміхнувся, але Елдран залишився серйозним.

— А дівчина?

— Вона приходила ще кілька місяців. Потім теж зникла.

— На скільки?

— Не пам'ятаю точно. А потім повернулася. До цих пір час від часу приходить. В неї справи пішли вгору, тепер торгує на ринковій площі столиці.