— 30.

Поки в жіночому саду королева продовжувала своє дивне випробування, Елдран уже встиг покинути головний палац. Йому дедалі сильніше хотілося опинитися подалі від ранкового галасу, від претенденток, від матері з її задумом одружити його мало не до кінця тижня і, особливо, від власних думок, які останнім часом уперто поверталися до Лоєн Деверіс.

Він спустився до стайні швидким кроком, а слідом, важко ступаючи кам'яною підлогою, ішов Ірав Овані. Кремезний охоронець був настільки високим, що навіть серед коней та стайнярів одразу привертав увагу. Його двісті тринадцять сантиметрів робили будь-який дверний отвір для нього випробуванням, а суворе обличчя й похмурий вираз лише посилювали враження, ніби він прийшов не до стайні, а повідомити комусь про неминучу смерть. Щоправда, всю цю грізність дещо псувала яскрава хустка, зав'язана на голові всіма кольорами веселки, і сандалі, з яких визирали величезні пальці.

— Ми їдемо самі? — прогримів його басистий голос, коли Елдран підійшов до свого коня.

— Так.

— Без загону?

— Так.

Ірав мовчки дивився на нього кілька секунд.

— Це погана ідея.

Елдран сів у сідло й кинув на нього короткий погляд.

— Тоді добре, що я не питав твоєї думки.

— Я все одно її скажу.

— Знаю.

Охоронець важко зітхнув, підійшов до свого коня й одним рухом закинув на нього довгі ноги.

— Куди?

— У “ластовиння Рудої Білки”.

Ірав завмер.

— Трактир?

— Саме він.

— Знову?

Елдран насупився.

— Що означає “знову”?

— Нічого.

— Іраве.

— Я просто пам'ятаю, що після попереднього візиту ви повернулися з таким виразом обличчя, ніби знайшли там скарб, але втопили його в кухлі з елем. Скільки років минуло з останнього візиту? Пять, шість?

Елдран ледь усміхнувся.

— Сім. Сьогодні я хочу зрозуміти, котрий із двох варіантів це був: скарб чи зрештою просто кухоль з елем.

Вони виїхали зі стайні й рушили через палацові ворота. Ранкове сонце вже піднялося над столицею, позолотивши дахи будинків і вежі, але Елдран майже не звертав уваги на краєвид. Він їхав мовчки, тримаючи поводи однією рукою, а в голові знову й знову прокручував учорашню розмову з Лоєн.

Її голос, погляд. Її надто швидка відповідь про трактир. І те, як вона відреагувала, коли він згадав минуле. Збігів могло бути забагато. Але він не збирався робити висновків лише через схожість голосу. Саме тому йому потрібен був трактир.

— Ваша Величносте.

— Що?

— Ви вже втретє стискаєте поводи так, що кінь зараз почне думати, ніби це він винен у ваших проблемах.

Елдран глянув на власну руку й послабив хватку.

— Просто думаю.

— Це я бачу.

— Тоді мовчи.

— Добре.

Ірав замовк рівно на п'ять секунд.

— Але я все одно думаю, що це через жінку.

Елдран пирхнув.

— Ти нестерпний.

— Ви мені це часто кажите.

Столиця поступово залишилася позаду. Дорога до старого тракту пролягала між невисокими пагорбами, а кінські копита глухо відбивали ритм по втоптаній землі. Елдран їхав попереду, дедалі більше зосереджуючись на тому, заради чого залишив палац.

Сім років тому. Один трактир. Одна жінка, чиє обличчя він так і не запам'ятав. І голос, який чомусь пережив усі інші спогади.

Тепер він знав її ім'я. Лоєн Деверіс.

І якщо його пам'ять не зраджувала, саме вона могла бути тією брюнеткою, яка одного разу добровільно пішла з ним нагору, не поставивши жодного запитання про його ім'я. І єдина жінка на його память, яка покинула його ліжка, так і не дочекавшись його пробудження. 

Елдран повільно видихнув.

— Сьогодні ми це з'ясуємо.

Ірав повернув голову.

— Ви щось сказали?

— Ні.

— А мені здалося...

— Їдь.

— Їду.

І вже за кілька хвилин на горизонті показалася знайома вивіска – дерев'яна, трохи перекошена від часу, із зображенням рудої білки, що хижо вишкірилася над назвою трактира.

“ластовиння Рудої Білки».

Елдран натягнув поводи. Кінь зупинився. Він подивився на стару будівлю й відчув, як десь під ребрами ворухнувся давно забутий спогад. Цього разу він прийшов сюди не за елем І точно не за жінкою.

Йому потрібна була правда і не лише про жінку.

Елдранзліз з коня, передав поводи Іраву й піднявся на невисокий дерев'яний ґанок. Вивіска над дверима тихо поскрипувала від вітру, а намальована на ній руда білка вже давно втратила яскравість фарб. Сам трактир за ці роки майже не змінився. Невисока двоповерхова будівля з потемнілими від часу дерев'яними стінами, широкими вікнами першого поверху й важкими дверима, на яких подекуди залишилися подряпини від сотень відвідувачів. Крізь щілини пробивався запах старого дерева, елю, прянощів і вчорашньої вечері.