— 29.

Наступного ранку королева Нісель знову зібрала претенденток, але цього разу не у великій бальній залі. Для чаювання вона обрала невеликий світлу кімнату, що виходила вікнами просто в королівський сад. Тут не було ні музикантів, ні придворних, ні зайвих людей. Лише довгий стіл, накритий білою скатертиною, порцеляновий сервіз, срібний чайник і кілька десятків жінок, кожна з яких старанно намагалася продемонструвати, що саме вона найкраще підходить для ролі майбутньої королеви.

Лоєн від самого початку почувалася тут не на своєму місці.

Мілі стояла позаду неї, допомагаючи поправити рукав сукні, поки інші претендентки тихо перемовлялися між собою. Хтось обговорював останній бал, хтось – фасон сукні королеви, а дві дівчини неподалік уже встигли посперечатися про те, який сорт чаю полюбляє Елдран.

Лоєн слухала їх краєм вуха й дедалі сильніше переконувалася, що потрапила не на відбір наречених, а в якесь дивне змагання, де головною зброєю були мережива, манери та знання про те, скільки ложечок цукру слід покласти до чашки короля.

Вона прийшла сюди зовсім з іншою метою.

Нісель зайшла до кімнати трохи пізніше. Її поява одразу змусила всіх випростатися. Королева привіталася з гостями, після чого зайняла своє місце за столом і жестом запросила всіх сідати.

— Сьогодні ми не будемо говорити про шлюб, — оголосила вона з легкою усмішкою. — Принаймні не безпосередньо. Я хочу побачити, наскільки ви уважні до простих речей. Адже королева повинна вміти почуватися впевнено не лише на балах чи під час офіційних прийомів.

Лоєн ледь стримала зітхання.

“Прості речі, агеж прості…”

Нісель жестом покликала служницю, і та поставила перед королевою срібний чайник. Поруч на невеликому столику стояв цілий набір чашок –  різних форм і розмірів, із тонкими ручками, широкими краями та химерними візерунками.

Лоєн подивилася на них і відчула, як усередині щось тривожно стиснулося. Вона не мала жодного уявлення, чим вони відрізнялися.

Королева взяла віяло, кілька разів легко провела ним перед обличчям і, наче випадково, перевела погляд на присутніх.

— Нехай кожна з вас сьогодні хоча б раз зробить для мене щось сама. Без допомоги служниць.

Кілька дівчат одразу випросталися. Нісель закрила віяло.

— Пані Деверіс.

Лоєн завмерла.

“Ну звісно...”

Вона підвелася.

— Так, Ваша Величносте?

— Налийте мені чаю.

У кімнаті запала тиша. Лоєн підійшла до столика й узяла срібний чайник. Її пальці залишалися спокійними, хоча всередині вона вже проклинала всіх богів, які придумали цей відбір. Чай вона налила бездоганно. Принаймні, не пролила жодної краплі. Проблема виникла тоді, коли вона потягнулася за чашкою.

На столі їх було кілька.

Лоєн обрала ту, що стояла найближче. Поставила її перед королевою. І лише тоді почула тихий сміх. Спочатку один. Потім другий. А за кілька секунд уже кілька претенденток не приховували усмішок. Лоєн повільно підвела голову.

— Що?

Білявка навпроти прикрила губи пальцями.

— Ви справді не знаєте?

— Чого саме?

— Ця чашка не призначена для чаю.

Лоєн подивилася на порцеляну перед королевою, потім на решту сервізу.

— А.

Здавалося, це “а” стало найсмішнішим словом ранку.

Одна з дівчат не втрималася й засміялася голосніше.

— Як можна не знати, з якої чашки п'ється ранковий чай? Що з вашим вихованням?

Лоєн повільно поставила чайник на стіл. Її щоки спалахнули, але не від сорому.

Від злості. Вона повернулася до дівчини й усміхнулася так, що та мимоволі перестала сміятися.

— Це вас із пелюшок вчили про різновидність чашок на ранкове чаювання, — спокійно промовила Лоєн. — Мене вчили, як заробляти кошти, щоб вижити.

Тиша стала густою. Навіть Нісель перестала усміхатися.

Лоєн зрозуміла, що сказала зайве, але забирати слова назад не збиралася. Вона присіла перед королевою в реверансі, який вийшов настільки незграбним, що десь позаду знову почувся приглушений смішок.

— Прошу мене вибачити, Ваша Величносте. Маю відійти.

Вона вже розвернулася, коли голос Нісель зупинив її.

— Пані Деверіс.

Лоєн повільно обернулася. Королева дивилася на неї вже зовсім інакше. Не насмішкувато. Уважно.

— Поверніться.

Лоєн зітхнула й слухняно підійшла ближче. Нісель перевела погляд на чашку, яку вона щойно обрала, а потім знову подивилася на дівчину.

— Знаєте, що мені подобається найбільше?

— Що я не розбила чашку?

“Знову зайве…”

У когось за столом вирвався смішок. Кутики губ Нісель теж здригнулися.