— 27.

Лоєн відчула, як серце важко вдарилося об ребра. Вона змусила себе не відводити погляду. Шанс, що він все загадав був мінімальним, і їй точно не можна було йому нагадувати про минуле. 

— Так.

Одне коротке слово. І чомусь саме воно змусило Елдрана насупитися.

Назва трактира зачепила в його пам'яті щось давно поховане. Спершу лише уривок: приглушена музика за стіною, запах вина, тепле повітря кімнати й темне волосся, розсипане по подушці.

А потім спогад став чіткішим.

Сім років тому.

Тоді він ще не носив корону й міг дозволити собі забувати про титул і всі короліські обов'язки. Він не мусив бути королем і не був спадкоємцем. Міг робити що хотів і з ким хотів. А робим з ким хотів, він багато.

Тієї ночі він прийшов до «Ластовиння Рудої Білки» після виснажливого дня, бажаючи лише випити й бодай на кілька годин забути, хто він такий. А потім побачив її – брюнетку біля стійки.

Вона дивилася на нього так, ніби вже знала, що він не зможе пройти повз. Вони майже не говорили. Просто пили, кожен запиваючи своє, і час від часу зустрічалися поглядами. В її очах було щось зухвале, небезпечне й напрочуд спокусливе. Вона не намагалася сподобатися йому — навпаки, поводилася так, ніби саме він мав заслужити її увагу.

Після кількох келихів вона поставила свій напій на стійку, підвелася й, проходячи повз, ледь торкнулася пальцями його зап'ястя.

Цього виявилося достатньо. Він пішов за нею нагору.

Двері кімнати зачинилися, і разом із ними залишилися десь унизу його титул, обов'язки та весь той світ, який вимагав від нього бути бездоганним.

Він пам'ятав, як вона сама притягнула його до себе, не залишивши часу на сумніви. Пам'ятав перший поцілунок – гарячий, нетерплячий, майже зухвалий. Пам'ятав її пальці у своєму волоссі й те, як вона сміялася, коли він намагався перехопити ініціативу. Вона ніби навмисно випробовувала його терпіння, щоразу відступаючи на мить, а потім знову наближаючись так, що від її близькості паморочилося в голові.

Пам'ятав тепло її тіла, збите дихання, шепіт біля самого вуха й те, як вона притискалася до нього, ніби між ними взагалі не повинно було залишитися жодної відстані. Пам'ятав, як ніч ставала дедалі гарячішою, як її голос зривався на гучні стогони, а він остаточно втрачав здатність думати хоч про щось, окрім жінки в своїх руках.

І найгірше – він чудово пам'ятав її голос. Не обличчя, а саме голос.  Точніше, ті уривки звуків, які вона зовсім не намагалася стримувати. Елдран моргнув, різко повертаючись до теперішнього.

Перед ним стояла Лоєн Деверіс. Темне волосся, і ніби голос схожий, але він мав переконатися, щоб точно впевнетися. 

Він завжди вважав, що минуле не має над ним влади. Що одна випадкова ніч давно стерлася серед сотень інших ночей. Але тепер, дивлячись на неї, раптом зрозумів: він пам'ятав ту жінку набагато краще, ніж міг собі дозволити це визнати. На його рахунку було багато жінок, та пам'ятати кожну він не міг. Та чомусь назва трактиру освіжила давно забутий спогад. 

— Ви справді немали жодних близьких стосунків із братом пані Фаденмор? — запитав він надто прямо підійшовши дуже близько все ще тримаючи руки схрещеними на грудях.

— Жодних близьких стосунків, я не мала з Даяшем. Йому подобалась якась білявка із кола благородних леді, він купував у мене для неї льодяники.  — Відповідь прозвучала швидко і чітко. Лоєн теж зрозуміла, що поспішила, тому спокійно додала: — Я справді не знаю ні більше, ні менше, — і тут вона відповіла правду. 

Він зробив кілька кроків до неї, опускаючи руки. Лоєн відступила. Король знову зробив кілька кроків, змушуючи її спиною приліпитися буквально до стіни. Всередині неї все напружилося.

Елдран зупинився зовсім близько. Його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на очах.

— Дивно, — тихо промовив він.

— Що саме?

— Мені здається, я вже вас бачив.

Лоєн відчула, як холод пробіг уздовж хребта. Та на обличчі з'явилася лише легка, майже невинна усмішка.

— Столиця велика, Ваша Величносте. Можливо, ви бачили мене.

Елдран не відповів. Бо раптом подумав зовсім про інше. Про жінку з тієї ночі.

Елдран не відповів одразу. Його погляд ще кілька секунд залишався на її обличчі, ніби він намагався витягнути з пам'яті щось невловиме. Не риси. Не волосся. Навіть не очі.

Голос. Він пам'ятав саме його.

Той самий тембр, те саме ледь помітне хрипке звучання, яке зараз здавалося майже таким самим, як у спогаді, що раптом ожив у його голові.

Елдран повільно підняв руку.

Лоєн встигла лише здивовано вдихнути, перш ніж його долоня різко вдарила по кам'яній стіні зовсім поруч із її головою. Гучний звук розлетівся кімнатою, змусивши її здригнутися й мимоволі скрикнути.

Елдран завмер.

Саме цей звук.

Короткий, несподіваний, зірваний подихом.

Його очі різко змінилися.

Лоєн зрозуміла, що сталося, на секунду пізніше за нього. Вона дивилася на чоловіка перед собою, а він – на неї так, ніби щойно знайшов загублений шматок власного минулого.