— 22.

Сад із білими півоніями виявився чи не єдиним місцем у палаці, де Наорі почувалася так, ніби навколо неї немає ані королівських стін, ані охорони, ані сотень очей, які щодня стежили за кожним рухом, що був далеко від “леді”.  Пишні кущі розрослися вздовж кам'яних доріжок, схиляючи важкі бутони над мармуровими лавами. Білі пелюстки ледь погойдувалися від теплого вітру, а їхній ніжний аромат змішувався із запахом свіжої трави та ранкового чаю.

Наорі сиділа навпроти Елдрана, підперши щоку долонею, і вже кілька хвилин розглядала найближчу півонію з таким захопленням, ніби перед нею була найдорожча реліквія королівства. Їсти шматочки кекса вона також не забувала. 

— Я обожнюю півонії, — нарешті промовила вона, обережно торкнувшись пальцем краю білосніжної пелюстки. — Особливо білі. Вони виглядають такими невинними, що аж хочеться перевірити, що вони приховують.

Елдран ледь усміхнувся, відриваючи погляд від чашки з чаєм.

— Ти навіть квітам не довіряєш?

— Я нікому не довіряю, — абсолютно серйозно відповіла Наорі, а потім додала: — Але квітам даю шанс.

Вона відкинулася на спинку крісла й примружилася, розглядаючи чоловіка навпроти.

— До речі, — її голос став невимушеним, хоча в очах промайнув цікавий блиск, — ти вже вирішив, яка з претенденток тобі сподобалася?

Елдран підняв брову.

— Ми говоримо про півонії чи про претенденток?

— Про претенденток. Хоча після того, як я побачила кількість цих суконь, починаю думати, що твоя мати могла просто відкрити виставку дорогого текстилю.

Він тихо хмикнув.

— Я не вибирав їх.

— Але бачив.

— Усіх.

Наорі нахилила голову набік.

— Усіх?

— Я стояв на другому поверсі тераси. За темним склом. Вони мене не бачили, але я чудово бачив кожну з них. Мати наполягла. 

— І жодна не зачепила твоє серце?

Елдран на мить замовк, проводячи пальцем по краю фарфорової чашки.

— Я це зробив, бо наполягала мати, не більше.

— Ну не знаю, — Наорі всміхнулася. — Мені б було цікаво на твоєму місці знати, кого саме мені хочуть причепити на все життя.

— Навіть якщо моя мати обере гідну жінку, це не означає, що я оберу її.

— Та невже?

— Саме так.

Він нарешті підняв на неї погляд. У його очах не було звичної королівської холодності, лише легка насмішка, за якою ховалося щось значно особистіше. Наорі це подобалося, і їй вкрай складно було це визнати впершу чергу для самої себе. Вона не була претенденткою. Не була леді. І їй далеко було не те що до королівського етикету, вона не могла запам'ятати навіть звичайних фрейлін. Вона єдина в палаці, хто не носила сукні. 

— Я вже мав розбите серце через одну леді, яка навмисне змусила мене закохатися, а потім так само навмисне зробила все, так, щоб від нього залишилися самі уламки, — Елдран ледь помітно всміхнувся, згадуючи Кселарію. — Мав наречену, яка втекла просто з-під вінця, а потім мені довелося ганятися за нею мало не через усе королівство, щоб наздогнати. — Він тихо засміявся, згадуючи Вівіен, і зробив ковток чаю. — І найкумедніше, що вони обидві мали істинну пару.

Наорі повільно звела брови.

— І це був не ти.

— Не я.

Він знову усміхнувся, підносячи фарфорову чашку до губ.

— Тоді, можливо, — Наорі провела поглядом по білосніжних півоніях, — третя спроба буде вдалою.

— Я не впевнений, що хочу третьої.

— А якщо вона сама тебе знайде?

— Тоді мені залишиться сподіватися, що вона хоча б не втече з-під вінця.

Наорі тихо засміялася, але перш ніж встигла щось відповісти, за їхніми спинами раптом затріскотіла магія.

Звук був коротким, але достатньо різким, щоб Елдран миттєво відклав чашку. Повітря за кілька кроків від них здригнулося, простір пішов хвилями, а потім просто посеред садової доріжки почав розкриватися портал. Знайоме блакитно-срібне сяйво розлилося між кущами півоній, і разом із ним до саду долинув дитячий плач.

Елдран одразу підвівся.

Із порталу вийшов Роніар, тримаючи на руках маленьку дівчинку. Їй було не більше трьох років, щічки ще блищали від сліз, а маленькі пальчики міцно вчепилися в комір чоловіка.

— Тобі вже пора навчитися прочиняти портали, — похмуро промовив Роніар, переступаючи межу порталу. — Твоя звістка надто довго до мене йде. Що з батьком?

***

Лоєн відчинила двері своїх покоїв і переступила поріг, одразу помітивши служницю, яка стояла біля шафи й розкладала на полиці складений одяг. Почувши звук дверей, вона обернулася й відразу випросталася.

— Пані Деверіс все гаразд?

— Так.

— Ти давно служиш у палаці?

— Третій рік, пані. До цього працювала в домі одного з герцогів.