— 21.

Їх зустріч була простою. Без жодного натяку на впізнавання. Без здивування. Без того короткого блиску в очах, який Лоєн так боялася побачити й водночас до останнього сподівалася побачити.

Вона дивилася на його спину й відчувала, як усередині щось неприємно стиснулося.

Він не пам'ятав. Зате вона на своє зовсім не “щастя” пам'ятала. 

Той самий чоловік, якого вона зустріла на ринку. Той, чий голос вона пам'ятала навіть крізь роки. Той, чиї дотики досі іноді спливали в пам'яті настільки виразно, що вона ненавиділа себе за те, що взагалі їх пам'ятає.

Для нього тієї ночі, схоже, не існувало. Для неї вона стала спогадом, який не вдалося поховати разом із минулим.

Лоєн різко вдихнула, але повітря раптом наче перестало доходити до легень. Груди стиснуло так сильно, що вона мимоволі приклала долоню до грудей. Перед очима на мить потемніло, а знайомий коридор почав розпливатися.

“Ні-ні-ні! Тільки не зараз!”

Вона зробила крок назад, намагаючись вирівняти дихання, але ноги раптом стали чужими. Підлога хитнулася під ногами, і Лоєн інстинктивно потягнулася рукою до стіни.

Не встигла.

Елдран обернувся на звук і встиг схопити її за руку, не дозволивши впасти. Його пальці міцно обхопили її зап'ястя, утримуючи рівно настільки, наскільки було потрібно.

— Ви добре почуваєтеся?
Лоєн підняла на нього очі.
Цей голос. Ці очі. Ці руки. Усе те саме.
Тільки він був для неї чужим.
На мить вона дозволила собі спертися на нього, відчуваючи тепло його долоні крізь тканину рукава. А потім різко відсмикнула руку, ніби торкнулася розпеченого металу. Згадала, чому саме в грудях тиснуло.
Елдран насупився.
— Я лише намагався допомогти.
— Не потрібно.
Власний голос зрадницьки здригнувся, і Лоєн одразу відвела погляд, щоб він не встиг помітити, наскільки сильно її це зачепило. Вона не мала права так реагувати.
Не тут. Не зараз. І точно не через чоловіка, якого прийшла вбити.
— Я… я ж не можу вас торкатися, Ваша Величносте, — вона опустила погляд, намагаючись приховати своє нездужання.  — Проведіть мене до кімнати будь ласка, — тихіше додала вона, звертаючись уже до охоронців.

Елдран ще кілька секунд дивився на неї, наче намагався зрозуміти, що саме щойно сталося. Та в його погляді не було впізнавання. Лише звичайна настороженість людини, яка не звикла бачити перед собою слабкість і не знала, що з нею робити.

Лоєн першою відвела очі.

— Проведіть пані, — повторив він охоронцям уже твердіше.

— Елдране!

З кінця коридору долинув знайомий жіночий голос, настільки невимушений, що кілька охоронців одразу напружилися. Лоєн повільно повернула голову.

Наорі йшла до них, не поспішаючи, і виглядала так, наче палац належав їй не менше, ніж тому, кого вона щойно покликала на ім'я. На ній не було тієї придворної манірності, яку Лоєн встигла помітити в інших гостях. Вона просто йшла коридором, одягнена в штами із ляною білою сорочкою, тримаючи руки за спиною, і з кожним кроком її погляд ставав усе уважнішим.

— Я вже думала, що ти знову втечеш від сніданку, — кинула вона, зупиняючись за кілька кроків від них. — Сад півоній уже чекає. І я теж, якщо тебе це раптом цікавить.

Лоєн мимоволі перевела погляд із Наорі на Елдрана.

Вона не назвала його Ваша Величносте. Не вклонилася. Навіть не спробувала приховати, що прийшла саме за ним. Елдран лише ледь помітно підняв брову.

— Ти завжди запрошуєш короля на сніданок таким тоном? — він м'яко всміхнувся.

— А ти завжди змушуєш чекати на себе жінок, які тебе запрошують? — Наорі схилила голову набік. — Бо якщо так, я наступного разу просто з'їм усе сама.

На губах Елдрана знову промайнула ледь помітна усмішка. Лоєн побачила її. І чомусь від цього в грудях знову стало тісно. Не так, як кілька хвилин тому. Інакше.

Наорі нарешті звернула увагу на неї. Її погляд ковзнув по Лоєн, затримався на її блідому обличчі, а потім опустився до руки, яку та все ще тримала біля грудей.

— Ви добре почуваєтеся?

— Так, — швидко відповіла Лоєн. — Просто трохи запаморочилося.

Наорі недовірливо примружилася, але сперечатися не стала.

— Тоді вам точно варто поснідати. У саду сьогодні тихо, там краще приходять до тями.

— Дякую, — Лоєн ледь усміхнулася. — Але я вже піду до своїх покоїв.

Вона зробила крок убік, пропускаючи Наорі та Елдрана.

— Не заблукайте знову, — спокійно озвався Елдран.

Лоєн зупинилася.

Обернулася через плече й зустрілася з його поглядом.

— Постараюся, Ваша Величносте.

Вона вклонилася рівно настільки, наскільки вимагав етикет, а потім рушила слідом за охоронцями.

Та коли відійшла достатньо далеко, почула за спиною голос Наорі:

— Ну що, ходімо? Я голодна.

— Ти могла сказати це трохи ввічливіше.

— Могла. Але тоді це була б не я.