— 18.

Наорі не відразу простягнула руки до книги. Вона ще кілька секунд дивилася на темну обкладинку, ніби намагалася зібрати докупи всі роки, протягом яких чула про цю реліквію лише з бабусиних розповідей.

— Знаю, — нарешті відповіла вона. — Бабуся встигла навчити мене.

Елдран відпустив книгу, і вона обережно прийняла її в долоні.

— Я можу скористатися нею тут? Не виносячи за межі скарбниці?

Він ледь підняв брову.

— Ти сама просиш залишити реліквію в скарбниці?

— Саме так. Я отримаю те, що мені потрібно, а потім поверну її на місце. Таку річ не варто носити із собою, особливо якщо вона належить королівській скарбниці. — Наорі провела пальцями по обкладинці. — Тут вона буде набагато краще захищена, ніж у мене.

На обличчі Елдрана промайнула ледь помітна усмішка.

— Не очікував почути подібне.

— Я можу бути відповідальною, коли дуже хочу.

— Тоді користуйся.

Наорі кивнула й поставила книгу на долоні. Вона повільно вдихнула, заплющила очі, а тоді розгорнула обкладинку.

Магія спалахнула майже миттєво.

Лілові візерунки проступили на її шкірі, починаючи із зап'ястя й здіймаючись тонкими закрученими лініями до ліктя. Ще кілька ниток простягнулися вгору, ковзнули по шиї, щоках і скронях. Її зіниці затягнуло фіалковим сяйвом, а повітря навколо стало густішим, наповненим тихим потріскуванням магії.

Елдран не рухався.

Тонкі лілові нитки вирвалися з її пальців і потягнулися до сторінок. Вони чіплялися за краї паперу, ковзали між ними, перепліталися й тягнули книгу дедалі ширше, хоча Наорі майже не торкалася її руками.

Чисто-білі сторінки почали світитися. Наорі нахилила голову й тихо прошепотіла заклинання. Спочатку нічого не сталося. А потім із глибини книги щось блиснуло.

Між сторінками з'явилася тонка срібна лінія, яка повільно вислизнула назовні. Вона була завтовшки приблизно з п'ять міліметрів і світилася зсередини м'яким холодним сяйвом. Срібна стрічка ковзнула по краю книги, зависла в повітрі й сама потягнулася до правої руки Наорі.

Вона обвила її зап'ястя, зробила один виток, другий, третій, а потім почала підійматися вгору, щільно закручуючись навколо руки аж до ліктя. Щойно останній виток ліг на шкіру, книга сама захлопнулася. Магічні нитки зникли. Фіалкове сяйво в її очах згасло. Наорі повільно видихнула.

Елдран кілька секунд мовчки дивився на срібну стрічку, яка тепер спокійно лежала на її руці.

— І це все?

Наорі глянула на нього.

— Так.

— Ти заради цього привела мене сюди?

— Насправді ти сам мене привів.

— Не чіпляйся до слів.

На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Тоді так. Заради цього.

Елдран підійшов ближче, розглядаючи срібну стрічку.

— І що вона тобі дає?

Наорі провела пальцем по одному з витків.

— Це своєрідний компас.

— Компас?

— Тільки він не показує північ. — Вона на мить замислилася, підбираючи слова. — Він приведе мене до того, кого я шукаю. Якщо мій брат живий – до нього. Якщо ні... до його решток.

Усмішка з її обличчя зникла.

— А потім я зможу знайти людей, яких він бачив востаннє.

Елдран уважно подивився на неї, але не став ставити зайвих запитань.

— І ти вирушиш за ним одразу?

— Ні.

Наорі обережно повернулася до постаменту й поклала книгу на те саме місце, де вона лежала до цього. Срібні руни на камені засвітилися, приймаючи реліквію назад.

— Спочатку лихоманка.

Елдран здивовано глянув на неї.

— Ти серйозно?

— Я дала слово.

Вона поправила рукав, приховуючи срібну стрічку під тканиною.

— Твій батько добре переніс лікування. Якщо все піде так, як я думаю, за місяць-другий можна буде спробувати розв'язати вузол. Тоді його магія має повернутися.

— Ти впевнена?

— Ні. — Наорі глянула йому просто в очі. — Але впевненість тут нічого не змінить. Потрібен час.

Елдран повільно кивнув.

— А інші?

— Усі, хто захворів, мають прийти до мене. Усі, кого вдасться привезти. Якщо ми зможемо зробити з ними те саме, що з твоїм батьком, хвороба перестане отримувати магію, якою живиться. — Вона замовкла, а потім додала вже спокійніше: — Тільки після цього я піду шукати брата.

Елдран ще кілька секунд дивився на неї.

— Ти могла б просто піти.

— Могла.

— Але не підеш.