— 17.

До скарбниці вони дісталися без зайвих слів. Палац у цій частині здавався зовсім іншим: тут не було ані слуг, ані варти, ані навіть звичного відлуння кроків. Кам'яні коридори ставали дедалі вужчими, а повітря  прохолоднішим з свіжим протягом.

Перед ними зупинилися високі двері з темного металу. На їхній поверхні не було замків, ручок чи жодного механізму, який Наорі могла б розпізнати. Лише тонкі сріблясті руни, що мерехтіли під поверхнею металу.

Елдран підійшов ближче. Руни спалахнули. Двері безшумно розійшлися, відкриваючи вузький прохід. Він ступив усередину першим, а потім зупинився й озирнувся до Наорі. За його спиною коридор був настільки вузьким, що пройти ним удвох поруч було неможливо.

Елдран знову простягнув їй руку.

— Не відставай.

Наорі глянула на його долоню, а потім усміхнулася.

— Ти сьогодні підозріло часто подаєш мені руку.

— Ти сьогодні підозріло часто вагаєшся.

— Може, мені подобається змушувати чекати Його Величність.

— Я король, а не дуже терплячий чоловік.

Вона тихо хмикнула й поклала свою долоню в його руку. Двері за ними зачинилися.

Коридор виявився ще довшим, ніж здавалося з порога. Стіни майже торкалися плечей, а кроки відлунювали десь далеко попереду, ніби простір навмисно намагався приховати те, що знаходилося в його кінці. Наорі мимоволі провела пальцями по каменю, відчуваючи слабку пульсацію магії.

— Скільки років цій скарбниці? — тихо запитала вона.

— Старша за королівство. І впускає вона сюди не всіх.

— Це як? — вона зупинилась не дуже розуміючи слів короля. 

— Скарбниця впускає лише тих, кому дозволяє.

Наорі скосила на нього погляд.

— А мене чому впустила?

Елдран не відповів одразу.

— Бо якби ти мала бодай одну думку про те, щоб завдати шкоди мені, моїй родині чи королівству, ти б не зробила й десяти кроків.

— А якщо я просто хочу вкрасти книгу?

— Тоді вона теж не дозволила б тобі сюди потрапити.

— Зручно.

— Дуже.

Нарешті вузький прохід закінчився. Наорі зробила ще один крок і завмерла.

Перед ними розкинувся величезний простір, настільки великий, що його стеля губилася в темряві. Скарбниця більше нагадувала велетенську печеру, вирізану просто в надрах скелі. Кам'яні стіни вкривали тисячі магічних знаків, а в нішах, висічених у породі, мерехтіли артефакти, коштовності й предмети, чиє призначення Наорі навіть не намагалася вгадати. Десь високо під стелею плавали невеликі кулі світла, відкидаючи бліді відблиски на камінь.

— Усе це... — Наорі повільно озирнулася. — І ви просто зберігаєте тут?

— Те, що не можна залишити у світі без захисту, — відповів Елдран.

Він відпустив її руку й рушив углиб зали.

Наорі пішла слідом, але цього разу вже без жартів. Магія тут була іншою. Давнішою. Вона відчувалася навіть крізь шкіру, наче сама скеля дихала й спостерігала за кожним їхнім кроком.

Елдран зупинився біля невеликого кам'яного постаменту. На ньому лежала книга.

Вона зовсім не скидалася на те, що Наорі уявляла всі ці роки. Жодного золота, коштовного каміння чи пишного оздоблення. Темна обкладинка була майже чорною, а на її поверхні не було жодного напису. Лише тонка срібляста лінія проходила посередині, ніби шрам.

Наорі завмерла.

— Це вона?

— Так.

Елдран узяв книгу в руки без жодного вагання. Скарбниця не вибухнула, не спалахнула магією й не здійняла тривогу. Лише десь у глибині печери прокотився тихий гул, схожий на низький подих.

Він повернувся до Наорі й простягнув книгу їй.

— Тримай.

Наорі дивилася не на книгу, а на нього.

— Ти справді просто віддаси її мені?

— Я привів тебе сюди саме за нею.

— Навіть не спробуєш зупинити?

— Скарбниця вже вирішила, що ти можеш її отримати.

Вона повільно простягнула руки.

Та перш ніж книга торкнулася її долонь, Елдран затримав її.

— Уточнення: ти ж знаєш, як нею користуватися?