— 15.

Лоєн було шість, і того дня вона була певна, що зробила найважливішу справу у своєму житті. Маленький плетений кошик майже до самого верху наповнювали червонобокі яблука, деякі з них вона збирала з землі, інші – намагалася дістати з нижніх гілок, стаючи навшпиньки. Одне навіть довелося довго ловити, коли воно покотилося схилом, але Лоєн не здалася. Вона підхопила його обома руками й тепер несла додому, уявляючи, як мама похвалить її за такий врожай.

Дівчинка вибігла з саду на знайому стежку, міцно тримаючи кошик обома руками. Ще здалеку вона побачила свій дім і вже хотіла закричати, що принесла яблука, але слова застрягли в горлі.

Будинок палав.

Вогонь охопив дах, вириваючись крізь вікна величезними язиками полум'я. Дим клубочився над подвір'ям, ховаючи небо за густою сірою завісою. Горіли дерев'яні паркани, сарай, навіть старе дерево біля криниці вже зайнялося, а в повітрі стояв такий запах гару, що Лоєн відразу почало дерти в горлі.

Вона зупинилася.

Кошик вислизнув із маленьких пальців і з глухим стуком упав на землю. Яблука розсипалися по траві, покотилися в різні боки, деякі зупинилися біля самої стежки.

— Мамо?..

Лоєн зробила крок уперед.

І тоді чиясь рука різко перехопила її за живіт. Дівчинка навіть не встигла зрозуміти, що відбувається. Сильна чоловіча долоня накрила їй рот, а друга рука притиснула до себе так міцно, що ноги відірвалися від землі. Лоєн сіпнулася, намагаючись вирватися.

— М-м-м!

Вона хотіла закричати, покликати батька, матір, будь-кого, хто міг її почути, але чоловік притиснув долоню сильніше.

— Тихо, — прошепотів він їй просто над вухом. — Тихо, дівчинко. Не дивись.

Вона не розуміла. Їй було страшно.

Лоєн почала бити його руками, намагаючись звільнитися, але чоловік розвернув її від подвір'я й прикрив долонею очі. Вона відчула запах диму, почувала, як тремтить власне тіло, і чула те, чого не повинна була чути шестирічна дитина.

Крики. Плач. Металевий дзенькіт зброї.

Вона знову спробувала повернути голову, але чоловік не дозволив. Він відступав назад, затягуючи її до саду, подалі від палаючого дому.

— Не дивись, — повторив він тихіше. — Прошу тебе.

Але крізь його пальці Лоєн усе одно побачила.

Не все. Лише уривки. Та цього було достатньо для дитячої уяви. 

Чорні силуети королівської варти на тлі вогню. Коней, що неспокійно били копитами землю. Сталеві обладунки, які відбивали червоне світло пожежі. І чоловіка, який сидів на коні із золотим обідком на голові.

Високого, спокійного, нерухомого. Короля Родарна Торвенлуса.

Він виглядав так, ніби перед ним відбувалася не трагедія, а звичайна справа, яку потрібно було завершити до заходу сонця. На колінах перед ним стояли її батьки.

Лоєн завмерла. Навіть не усвідомлюючи цього, вона перестала вириватися.

— Тату...

Звуку майже не було, але чоловік почув. Він ще сильніше прикрив їй рот.

— Ні.

Її мати щось говорила. Лоєн не чула слів через шум полум'я, але бачила її обличчя. Вона плакала. Батько стояв поруч, намагаючись триматися рівно, хоча руки були скручені за спиною.

Лоєн не розуміла, чому вони стоять на колінах. Не розуміла, чому навколо них стільки солдатів. Не розуміла, чому король дивиться на них так холодно.

Родарн повільно підняв руку. Усе навколо ніби завмерло. Лоєн затремтіла в руках незнайомця.

— Ні... — прошепотіла вона крізь його долоню.

Король навіть не підвищив голосу.

— Виконати вирок.

Рука опустилася.

Цього було достатньо.  Варта рушила вперед.

Чоловік різко розвернув Лоєн спиною до подвір'я й притиснув її до себе, не дозволяючи більше нічого побачити. Дівчинка закричала, але крик потонув у його долоні. Вона билася, кусала руку, плакала й кликала батьків, поки чоловік відтягував її все далі вглиб саду.

— Мамо!

Ще кілька кроків.

— Тату!

Вогонь залишався позаду.

Разом із домом. Разом із її дитинством. Разом із усім життям, яке вона знала до цього дня.

А коли чоловік нарешті прибрав руку з її очей, Лоєн уже не бачила будинку. Перед нею були лише темні дерева саду й кошик, що залишився десь там, на стежці, серед розсипаних яблук. Тих самих яблук, які вона принесла додому, щоб мама похвалила її.

Того дня Лоєн так і не дізналася, за що її родину засудили до смерті. А обличчя чоловіка на коні столо її кошмаром.

***

Лоєн довго лежала на ліжку, втупившись у темряву, але сон так і не приходив. Думки знову й знову повертали її до завтрашнього дня, до палацу, до людини, заради якої вона була готова ступити просто в пащу до лева. Зрештою вона підвелася, накинула темний плащ поверх нічної сорочки й тихо вийшла з кімнати, залишивши за спиною двері прочиненими.