— 14.

Лоєн лежала на ліжку, втупившись у стелю. Вона вже кілька хвилин не ворушилася, лише зрідка кліпала, стежачи за тінями, які хиталися на побіленій стелі від полум'я свічки. Тіло здавалося важким, наче навіть дихання вимагало від неї зайвих зусиль. Десь під ребрами знову з'явився знайомий тупий біль, який поступово розтікався до грудей, стискаючи їх зсередини.

Лоєн різко підхопилася.

Ковдра сповзла на підлогу, але вона навіть не звернула на це уваги. Деверіс босоніж метнулася до столу, ледь не зачепивши ногою стілець, і рвучко відкрила невелику дерев'яну скриньку. Усередині, акуратно складені в ряд, лежали пігулки. Вона схопила кілька одразу, не рахуючи, скільки саме, запхнула їх до рота й запила водою з кухля.

Лише після цього сперлася об стіл і кілька разів ударила долонею себе в груди, ніби могла власноруч змусити серце працювати так, як воно мало.

— Скільки ще мені доведеться пити ці ліки?! — прошепотіла вона роздратовано, а потім голос зірвався на крик. — Скільки?! — Лоєн стиснула зуби, притискаючи долоню до серця. — Чому страждаю лише я? — У кімнаті не було кому відповісти. Вона гірко всміхнулася, відчуваючи, як очі починають пекти від сліз. — Йому мало також заболіти, щойно він побачив мене... — слова прозвучали майже пошепки. — Тоді чому?

Пальці мимоволі стиснули тканину на грудях.

Це було найгірше. Не біль і не ліки, які доводилося ковтати щодня. Навіть не страх, що одного ранку вона прокинеться і всі навколо перевернеться. Найгірше було те, що вона не розуміла, чому все це дісталося саме їй.

Лоєн повільно повернулася до ліжка й сіла на край. Плечі опустилися, а волосся ковзнуло вперед, приховуючи обличчя від кімнати, ніби навіть стінам вона більше не хотіла показувати власну слабкість яку ненавиділа понад усе.

Вона провела пальцями по волоссю, намагаючись заспокоїти тремтіння рук.

— Якби ми тоді не зустрілися в трактирі...

Лоєн замовкла. Перед очима знову постав той вечір. Шумна зала, запах дешевого алкоголю, сміх незнайомців і він.

Той самий погляд. Та сама мить, після якої все пішло шкереберть. Вона повільно видихнула.

— Чи склалося б усе інакше?

Питання зависло в тиші. Лоєн заплющила очі, притиснувши долоню до грудей.

І цього разу серце боліло від спогаду, якого вона найбільше хотіла позбутися.

Сім років тому.

Двері кімнати зачинилися за ними, відрізаючи від шуму трактиру. За тонкою дерев'яною перегородкою ще долинали приглушені голоси й сміх, але тут панувала майже цілковита тиша яку тільки міг надати трактирщик.

Лоєн кілька секунд просто дивилася на Елдрана, ніби намагалася зрозуміти, як вони взагалі опинилися тут удвох. Він стояв навпроти, спершися спиною на двері, і дивився на неї з тією самою спокійною впевненістю, яка ще кілька годин тому неймовірно її дратувала.

Тепер вона дратувала її ще більше. Тому Лоєн не стала нічого пояснювати.

Вона сама зробила крок уперед, схопила його за комір сорочки й потягнула до себе. Їхні губи зустрілися різко, майже нетерпляче. Поцілунок виявився зовсім не таким обережним, як перша мить між ними. У ньому було занадто багато невисловленого, занадто багато поглядів, які вони вперто вдавали, що не помічають. Рівно до мементу, коли кількість випитого спиртного перейшла межу, тоді вже було марно приховувати зацікавленість одне одним. 

Елдран на мить завмер від несподіванки, а потім обійняв її за талію, притягуючи ближче.

Лоєн усміхнулася просто йому в губи.

— Не очікував?

— Від тебе? Ні.

— Тоді звикай.

Вона знову поцілувала його, цього разу повільніше. Її пальці ковзнули до ґудзиків його сорочки, один за одним розстібаючи їх. Коли тканина розійшлася, Лоєн на мить відсторонилася й поглянула на нього.

Її погляд затримався, не соромлячись вона його роглядала.  Елдран тихо хмикнув.

— Щось не так?

— Навпаки.

Вона повільно провела поглядом по його плечах, грудях, лінії живота, а тоді знову зустрілася з ним очима. На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— Просто вирішую, чи варто було через тебе втрачати сон.

— І який вердикт?

Лоєн обхопила його за шию, наблизившись майже впритул.

— Поки що не вирішила.

Він усміхнувся.

— Тоді доведеться переконувати, — він підхопив її на руки, притискаючи до себе. 

Лоєн тихо засміялася. За вікном шумів вечірній трактир, але для них обох у ту мить весь світ звузився до цієї кімнати, гарячого подиху й відстані, яка ставала дедалі меншою.