— 9.

— Йдіть снідати, після трапези зайдіть в госпіталь до цілителя, — Елдран махнув рукою в бік, де щойно відчинив двері, і як тільки Наорі переступила поріг, він відразу зачинив за нею двері, а сам повернувся до гвардійця.  — Він більше не поглянув на Фаденмор, стрімко крокуючи до підлеглого, що приніс сумну звістку.  — Пройдімо в кабінет. Мені потрібна вся звітність.

Не встиг гвардієць відкрити рота, як коридором рознісся крик повний відчаю. Королева Нісель неслася, руками тримаючи поділ блакитної сукні. За все своє життя, Елдран вдруге бачив щиро стурбовану матір, яка була досить скупою на емоції, особливо на страх, чи хвилювання. Саме вона була для нього взірцем, як саме потрібно було носити маску, за котрою ховається будь-який прояв щирості, доброти. 

В її очах, колір який дістався Елдрану, він бачив скляні сльози і справжній страх. Зіниці розширені, а обличчя бліде. Вона жадібно губами хапала повітря, буквально проковтуючи його, і зупинилася вона лише перед сином, ледь не влетівши в нього.

— Мамо що…

— Батько! — дихання було в неї уривчасте. — ТВІЙ БАТЬКО ХВОРИЙ! — голос, тіло, королева вся тремтіла. — НЕГАЙНО! ЙДИ ДО НЬОГО!

Кілька секунд Елдран переварював почуте. Одне діло, коли помирали підлеглі. Він майже нікого з них не знав особисто, та кожна смерть однаково лягала на плечі важким тягарем відповідальності. Король не мав права дозволити собі розкіш горювати за кожним окремо. Він мусив шукати рішення, навіть якщо серце стискалося від чергової доповіді про загиблих.

Але зараз… Зараз мова йшла про батька.

Про людину, яка навчила його тримати меч раніше, ніж він навчився впевнено писати власне ім'я. Про короля, чиє схвалення він намагався заслужити все життя, хоч ніколи не був певен, що бодай раз його отримав. Про чоловіка, чиї слова досі відлунювали в пам'яті щоразу, коли найменший сумнів намагався пустити коріння у свідомості.

На мить світ навколо ніби стих. Голоси варти, дзенькіт обладунків, шелест гобеленів під протягом – усе віддалилося, перетворившись на ледь чутний шум. Перед очима залишилося лише зблідле обличчя матері, яка ніколи не дозволяла собі паніки.

“Якщо налякалася навіть вона…”

Елдран різко видихнув і, не сказавши більше ні слова, зірвався з місця. Чоботи глухо відбивалися об кам'яну підлогу, коли він майже біг довгими коридорами палацу. За спиною лунали кроки гвардійців, цокіт підборів  матері. У голові билася лише одна думка.

“Тільки не запізнитися!”

Двері королівських покоїв уже були навстіж відчинені. Біля входу юрмилися придворні цілителі, радники й слуги, але ніхто не наважувався переступити поріг. У повітрі зависла неприродна тиша, така густа, що її, здавалося, можна було торкнутися рукою.

Елдран мовчки розштовхав натовп плечем і ступив усередину. Батько лежав без свідомості.

— Надіслати звістку Роніару, зараз же! — це звернення не було до когось конкретно. — Мін має прибути до палацу, негайно! — скриплячи зубами процідив Елдран.

***

— За це мають щедро заплатити, —  бубоніла собі під ніс рудоволоса цілителька час від часу поправляючи окуляри в срібній оправі, які вкотре сповзли на кінчик носа. — Ні, ну серйозно! Одна ніч, а скільки наслідків, —  вона пирхнула собі під носа, здмухуючи пасмо, що вибилося зі зачіски і невчасно спало на обличчя. —  Гаразд, академія. Добре, я тимчасово підміняла відсутнього лікаря, але палац! Це вже занадто! 

Флейліса випрямилась, в попереку відразу щось хруснуло, і вона насупилась. Цілителька обожнювала свою магію, її властивості, як і рятувати життя. І її неймовірно пригнічувало, коли нова хвороба яка ширилась поміж магами швидше, ніж людина встигала кліпнути, не мала ліків.

Вона потягнулася до волосся, зав'язуючи в тугий пучок, а потім до латексних фіолетового кольору рукавичок, що сідали на руці, як друга шкіра. 

— Тепер вже серйозно, — вона оглянула приміщення де було кілька ліжок із хворими. — Якщо не вилікувати, то бодай врятувати тобі  життя!  — Вона підійшла до найближчого ліжка, на її правиці вже палахкотіла магія. Руни на кінчику пальців змінювали форму – з рівних, чітких символів вони час від часу ламалися, розсипалися на дрібні іскри, знову складалися в нові комбінації. — Вибач, буде боляче, — звернулась вона до мага, що був без тями. Вона зняла з нього ковдру, дивлячись на живіт. Її рука покрита магією різко увійшла в тіло мага в районі пупка, так, мов тіло мага було желеподібним. Обережно, щоб не зачепити важливі ниткоподібні потоки магії, вона намацала слабке джерело магії. — Якщо обрізати твої нитки, ти ніколи не зможеш чаклувати. Але ти житимеш, — пробурмотіла Флейліса і одним чітким рухом схопила всі нитки які з'єднуються із магічним джерелом, рвучко потягнув пучок вона обірвала їх. Вона витягнула руку, яка почала тремтіти. — Вибач, — вона схилила голову в поклоні над хворим. — Ти житимеш і це головне. 

— Чи може маг жити якщо у нього відібрати здатність чаклувати? — жіночий голос покотився приміщенням, від неочікуваності Флейліса підскочила на місці.

Рука цілительки яка ще хвилину тому була в тілі колишнього чаклуна тремтіла. Флейліса розправила плечі і обернулася на не звану гостю. Погляд її зелених очей досить прискіпливо вивчав жіночу фігуру, яка сперлася плечем на дерев'яний одвірок.

— Хто ти така? — зовсім не приязно вигукнула Флейліса. — Хто тебе пустив  в цю зону?