— 8.

Кілька довгих секунд король Торвенлус мовчав. Скам'янілий вираз його обличчя нарешті пом'якшав, а в сіро-зелених очах знову з'явилася та сама холодна незворушність, яку стерла звістка про чергову смерть.

— Іраве, принеси мені повну звітність. Жодної скороченої версії. Ознайомлюся після сніданку.

— Слухаюсь, Ваша Величносте.

Особистий охоронець низько вклонився й без зайвих слів зачинив залишив їх. Елдран перевів погляд на Наорі.

— Стосовно тебе... — він на мить замовк, ніби обдумуючи, чи варто взагалі продовжувати. — Якщо ти знайдеш спосіб зупинити лихоманку, яка забирає життя моїх людей, я справді посаджу тебе на трон поруч зі мною.

У його голосі не було ані краплі насмішки. Наорі тихо пирхнула.

— Здалася мені ваша корона. Сама думка про ліжко з вами, і тіло вкривають сироти, — вона скривилася.

— Не сумніваюся.

— Тоді навіщо пропонуєш?

Елдран ледь усміхнувся.

— Бо більшість людей продали б душу за таку пропозицію.

— На щастя, я не більшість.

— Удам, що я справді вірю у твої щирі наміри. 

— То чого ти хочеш? — нарешті запитав він прямо. — Твої здібності дозволяли втекти від мене. Тебе немає в жодному реєстрі, і навіть при великому бажанні мені довелося б витратити чимало часу, щоб тебе відшукати. Якщо пам'ять мені не зраджує, лялькарі здатні на якийсь час знерухомлювати супротивника.

Наорі спокійно зустріла його погляд.

— Поки що? Поснідати. А вже потім рятувати твоє королівство.

Вона зробила паузу.

— І ти помиляєшся. Ми не знерухомлюємо.

— А що тоді робите?

Наорі ледь усміхнулася.

— Нитки лялькаря чіпляються до магічних точок людини. На кінцях ниток утворюються присоски, через які ми можемо відчувати й трохи змінювати рух її магії.

— Тобто керуєте не тілом, а магією?

— Саме так. А тіло вже слухається магії.

Вона знизала плечима, ніби пояснювала щось очевидне.

— Найцікавіше починається, коли присоски від'єднуються. Магічний потік різко змінюється, і нервова система отримує надто сильний імпульс. Людина залишається при свідомості, але на кілька хвилин втрачає контроль над тілом.

— Через біль?

— Ні.

Наорі ледь помітно примружилася.

— Саме тому лялькарів і бояться. Це не біль. Швидше хвиля настільки сильного відчуття, що тіло просто забуває, як йому рухатися. Дехто порівнює його із найвищою точкою задоволення. Але це лише наслідок перенавантаження.

Він кілька секунд мовчав.

— І ти називаєш це “не знерухомлювати”?

— Я називаю це правильною термінологією, — невинно відповіла Наорі. — Знерухомлення – це коли я змушую не рухатися. А тут виходить мій супротивник сам не можеш.

— Від хвилі задоволення. Як іронічно, — у його голосі прозвучала ледь помітна насмішка. — Отже, не скажеш, що тобі потрібно?

— Поки що ні.

— Я так і думав, — він відступив в бік й жестом показав їй на двері праворуч в кінці коридору.

— Ходімо.

Наорі на мить затримала на ньому погляд. Король уже рушив до дверей, ніби вважав розмову завершеною, і навіть не сумнівався, що вона піде слідом.

— Куди?

Елдран зупинився.

— Снідати.

Наорі скептично звела брову.

— А я вже почала думати, що королі годують своїх полонянок у підземеллях.

У сіро-зелених очах майнула ледь помітна насмішка.

— Ти не моя полонянка.

— Звучить підозріло.

— Тоді можеш назвати себе гостею.

— Гостям зазвичай дозволяють піти.

На кілька секунд між ними зависла тиша. Елдран дивився на неї уважно, ніби намагався зрозуміти, де закінчується її впертість і починається здоровий глузд. Потім відчинив двері ширше й жестом запросив уперед.

— А ти вже намагалася.

Наорі ледь усміхнулася й переступила поріг.

Черговий коридор зустрів їх прохолодою й запахом свіжого воску. Крізь високі вікна, розташовані між колонами, лилося світло. Воно падало на кам'яну підлогу довгими золотавими смугами, підкреслюючи темні прожилки в мармурі. Десь удалині чулося приглушене брязкотіння посуду, кроки слуг і тихі голоси, що губилися під склепінням.

Наорі озирнулася через плече.

— І далеко йти?

— Кілька хвилин.

— Добре. Бо після такої лекції я заслужила на сніданок.

Елдран неквапливо крокував поруч. Руки він заклав за спину, а постава залишалася рівною настільки, що навіть у звичайній ході відчувалася звичка до влади.