— 7.

Ранкове сонце ще не встигло прогріти бруківку столиці, а площа вже гуділа голосами. Торговці розкладали крам, пекарі виносили на прилавки ще теплий хліб, і над рядами раз у раз здіймався запах кориці, смажених горіхів та свіжого тіста. Поміж возами й прилавками снували люди, а діти крутилися біля солодощів, значно більше зацікавлені ними, ніж материнськими зауваженнями.

— Там пані Деверіс!

Темноволоса дівчина саме закривала скляну банку з різноколірними льодяниками, коли до неї підбіг босоногий хлопчик років семи. Вона підвела голову, і ранкове світло ковзнуло по синіх очах, на мить зробивши їх майже прозорими. Чорне в'юнке волосся недбало зібране в низький пучок уже встигло розсипатися кількома пасмами по щоках.

— Один медовий, будь ласка.

Лоєн дістала з банки жовтий льодяник і поклала його на долоню.

— Два мідяки.

Хлопчина винувато розтиснув кулачок. На маленькій долоні лежала лише одна мідна монета.

— Мені... не вистачає.

Лоєн перевела погляд із монети на його обличчя. Кілька секунд мовчала, ніби справді намагалася вирішити надзвичайно складне фінансове питання.

— Не вистачає, — нарешті погодилася вона.

Хлопчик засмучено опустив очі. Лоєн тихо зітхнула й поглянула на банку. Там, серед строкатих льодяників, виднівся найбільший – завбільшки мало не з дитячого кулака. Вона вже потягнулася до нього, але на півдорозі передумала. Повернула руку назад, трохи подумала й узяла інший, менший.

— Не настільки мені тебе шкода.

Вона простягнула льодяник хлопчикові.

— Тримай.

Очі малого одразу засяяли.

— Але...

— Наступного разу приносиш потрібну вартість.

— Обіцяю!

Хлопчик стиснув льодяник у кулаці й помчав геть, мало не збивши дорогою дівчинку з кошиком яблук.

— І не розповідай нікому, — буркнула Лоєн йому вслід.

Хлопчик, звісно, уже не чув.

— Знову роздала товар? — почувся знайомий голос із сусіднього прилавка.

Старенька, що торгувала сушеними травами, сиділа на невисокому ослінчику й перебирала пучки м'яти. Вона хитро примружилася, спостерігаючи за Лоєн.

— Продала.

— За пів вартості?

Лоєн знизала плечима й почала складати льодяники до склянки, що стояла ближче  до середини прилавка, де на них не так падало сонце.

— За стільки, скільки він мав.

Старенька фиркнула й поправила хустку на голові.

— Твоя доброта тебе не нагодує. Ти ніколи не навчишся заробляти.

— І слава богам. — Лоєн усміхнулася краєчком губ. Вона закрила дерев'яну скриньку яка була накрита блакитною хустиною, й поклала її до потертої шкіряної сумки, що висіла через плече.  — Щоб я тоді робила, якби розбагатіла? — Лоєн тихо засміялася, зав'язуючи волосся міцніше. — Хто б мене такою терпів?

— Ти й зараз нестерпна, — пробурмотіла старенька.

— Бачите? От і відповідь.

Вона закинула сумку на плече, впевнившись, що та міцно тримається й озирнулася на площу, переконуючись, що нічого не залишила. Над рядами вже піднялося вище сонце, і його проміння заграло на скляних банках, пляшках та мідному посуді торговців.

— Уже йдеш? Ще ж світло, — здивувалася старенька.

— У мене ще є справи. Мушу встигнути до заходу сонця.

Лоєн підтягнула ремінь сумки й рушила було з місця, але старенька раптом перестала перебирати трави.

— У Чорному кварталі?

Лоєн зупинилася лише на мить. Синій погляд ковзнув до сусіднього прилавка, затримався на старечому обличчі, але нічого не відповів.

— Бувайте.

Вона розвернулася й загубилася серед людського натовпу, залишивши за спиною запах теплого хліба, дитячий сміх і стареньку, яка ще довго дивилася їй услід.

Що ближче вона підходила до кварталу Чорних відьом, то тихішими ставали вулиці.

Ошатні кам'яниці змінилися старими будинками з потрісканими фасадами, дивакуватими формами та повітрям яке тхнуло час від часу сіркою, полином і рештою травами.

І зрештою квартал Чорних Відьом зустрів її задушливою тишею, що нагадувала затяжний вдих перед бурею. Ліхтарі що горіли зеленкуватим вогнем, освітлюючи криві вивіски й двері, обвішані амулетами. Десь у глибині вулиці чулося дзеленчання дзвіночків, і запах ладану змішувався із сіркою.

Будинки були тісні, схилені один до одного, немов ділили спільний прокльон. Сюди не заходила  навіть королівська варта. Відьом боялися більше, ніж проклять. Лоєн не слухала цих історій уже багато років.

Вона впевнено звернула у вузький провулок, де навіть сонце не могло пробитися крізь вузлі туману, що клубками котився в повітрі.

Кілька чоловіків біля шинку замовкли, коли вона проходила повз. Один із них ледь помітно кивнув. Вона не відповіла.