— 3.

Золота корона здавалась особливо важкою, коли  натовп придворних чиновників озвучували кількість загиблих в його королівстві. В такі моменти тронна зала була справжньою в'язницею з особливим видом катуванням. Ні коштовності,  ні блиск золота, ні вміння чи магічна стихійна приналежність – все було марним, якщо воно не розв'язувало проблему. 

Елдран сидів на чорному троні з темного обсидіану, підлокітники якого були вирізьблені у формі коріння дерева, що переплітаються між собою. За його спиною трохи праворуч стояв охоронець, а перед ним трьома рівними рядами стояли чиновники. Перший ряд займали радники та міністри, другий – намісники провінцій, третій – військові командувачі та представники магічних легіонів. І Елдран хотів би бачити серед третього ряду знайоме обличчя капітана Олдріша. Та було б надто зухвало забирати чоловіка від жінки, яка з дня на день мала народити.

 Кожен з присутніх чекав своєї черги доповідати. І кожен приносив лише нові погані новини.

— Західні землі, Ваша Величносте, — чоловік у темно-зеленій мантії зробив крок уперед. — За останні сім днів зафіксовано ще сорок три випадки магічної лихоманки. Дев'ятнадцять хворих померли. Решта перебувають під наглядом цілителів, але їхній стан стрімко погіршується. 

Елдран мовчки кивнув. Перо в руках головного писаря ковзнуло сторінкою.

— Наступний.

До центру вийшла жінка з другого ряду.

— Північні поселення закрито на карантин. Ми перекрили торгові шляхи, однак це не сповільнило поширення хвороби. Люди починають тікати з міст, несучи заразу із собою.

— Кількість жертв?

— Шістдесят одна людина.

— Схід? — перевів погляд на наступного чиновника.

Сивочолий намісник зробив крок уперед.

— Туди хвороба поки не дісталася. 

— Північ? 

— Там ситуація найгірша. Лихоманка дісталася трьох великих міст і восьми сіл. За попередніми підрахунками, заражених понад триста осіб. Щодня їх стає більше. 

— Загальна кількість? — тихо запитав він.

Головний писар опустив погляд у записи.

— На сьогодні підтверджено сімсот вісімдесят два випадки зараження. Сто дев'яносто шість смертей. 

— Якщо темпи збережуться, — несміливо озвався один із радників, — до кінця осені ми втратимо щонайменше п'яту частину населення східних провінцій.

У тронній залі стало так тихо, що було чути, як за вікнами барабанить дощ. Елдран підвівся. Усі троє рядів майже одночасно схилили голови. Коли він прагнув одягти батьків перстень і одягнути корону, він і гадки не мав, що одного дня бажатиме позбутися важкого тягаря, що тисне на груди. Не було ліків проти хвороби, яку ніхто не міг ні зупинити, ні зрозуміти звідки вона виникла. Та ще більше гнітило його смертність його підлеглих. 

— Оголосіть терміновий Конклав магів. — По залі прокотився приглушений шепіт.  Востаннє щось подібне скликали ще за часів, коли стовпів Обелісків іще не існувало. — Запросіть магів, чаклунів, алхіміків, артефакторів, дослідників і цілителів з усіх союзних королівств. В квартал “Чорних відьом” також запрошення надішліть. Мені байдуже, скільки це коштуватиме. Якщо хтось здатен знайти ліки, я особисто гарантую винагороду. Маг, який знайде ліки отримає все, що попросить. Так в зарошені й запишіть! 

— Ваша Величносте, — тихо звернувся до нього писар, — так не можна. 

— Я віддам усе, що попросять, якщо це врятує життя невинних людей. 

У тронній залі запанувала тиша, більше ніхто не наважився заперечити. Чиновники лише переглядалися між собою, а головний писар, важко зітхнувши, схилив голову над пергаментом і вивів перші слова королівського указу.

“Конклав магів!”

Новина мала розлетітися королівством ще до заходу сонця.

***

На краю столиці, на невеличкому ринку життя, здавалося, текло зовсім інакше. Тут не рахували загиблих, не сперечалися про державні укази й навіть не думали про те, скільки днів залишилося до того, як магічна лихоманка дістанеться їхніх домівок.

Столиця жила своїм звичним шумом. Торговці голосно вихваляли товар, ковалі вибивали ритм молотами, а між рядами лавок носилися діти, сміючись так безтурботно, ніби у світі не існувало нічого страшнішого за подряпане колінко.

— Там пані Деверіс! Мамо! Я хочу крижинку! — маленький хлопчик років шести смикнув жінку за рукав і пальцем показав на невелику дерев'яну лавку.

— Учора ж купували.

— Але сьогодні там морокрил! Ну мамо-о, будь-ласочка! 

Жінка лише безпорадно всміхнулася стиснувши плечима.

— Одну. І це востаннє.

— Обіцяю!

Брюнетка, що стояла за прилавком, ледь помітно всміхнулася. Перед нею рівним рядом стояли невеликі дубові бочки, наповнені густими сиропами різних кольорів. Малиновий, лимонний, м'ятний, ожиновий, медовий – солодкий аромат змішувався в повітрі, притягуючи дітей краще за будь-які вигуки торговців.

— Якого сьогодні бажає маленький принце? — запитала вона, спершися ліктями на прилавок.