Оповідвння

Я працюю на заводі

Автор: Олександра Сорока.

Жанр: сучасна проза, воєнна проза, драма.

            Я просто працюю на заводі. Нас багато. Ми щодня виконуємо важливу справу для нашої нації. Я встаю о п'ятій годині, готую сніданок для дочки, цілую сплячу дружину і йду на роботу. Насправді я люблю свою роботу. Відчуття стабільності і постійності в житті допомагають мені в ці важкі часи. Можна було б обрати престижну професію, закінчити університет — мав я хороші оцінки і шанси. Але як казав мій дід, потрібно мати "робочу" професію, і в цьому він не помилявся. Інженерів тоді не готували дуже добре, але я вклав всі свої зусилля і знання, щоб закінчити професійне училище, майже з відзнакою.

Після практики, першої зарплати і року роботи я став вже своїм. Ще через рік одружився. У мене прекрасна дружина, і згодом з'явилася схожа на неї як дві краплі води дочка. Я дуже люблю їх. Іноді ми сваримося, як усі подружжя, іноді летять тарілки і гримлять двері, але без неї я ніхто. Тому кожного разу, набравшись храбрості, я перший вибачаюся, приходжу додому і падаю на коліна.

Моя дружина також має свою "робочу" професію — майстриню манікюру. Якщо є свій інструмент, то можна працювати всюди. Чомусь це було важливо її батькам колись. Професія специфічна, клієнтів у неї багато, тому вона часто залишається на роботі допізна. Іноді приходить і після опівночі, але я не сварюся на неї. Після дванадцяти годинної зміни мені залишається сил лише на те, щоб підігріти вечерю дочці і подивитися телевізор. Часто я засинаю прямо перед екраном під вечірні новини. Але вихідні ми стараємось проводити разом, якщо у мене немає додаткових змін, а в неї — клієнтів. Хоча останнім часом таке траплялося все рідше.

Це все я розповідаю не просто так. Я хочу зрозуміти. Зараз я дивлюся, як закопують мою дружину і дочку у мертву холодну землю. Два гроби один на одному, великий і маленький. Чому так? Я хотів, щоб вони завжди були поруч, навіть тут. Деякі люди, я зараз погано розпізнаю їхні обличчя, стоять прямо над могильною ямою і плачуть, гудуть як паровози на станції. Чому вони плачуть? Чи це допомагає? Я мовчки спостерігаю, як останні крихти чорної землі падають на могилу, і просто стою. Їм так легше? Хай плачуть. Я просто стою і дивлюсь на землю.

Я колись вкрав жувальну гумку з магазину, тоді, коли іноземні ласощі лише почали з’являтись на полицях. Це рахується? У шкільному дворі я відлупцював одного хлопця разом з ватагою. Може, це має значення? Або тоді, коли я взяв кредит на авто на ім’я покійного двоюрідного брата? Чи все це має значення на небесах, коли зараз я ховаю своє дитя під холодною землею? Чому так?

Говорять, що краще було б піти на війну, тоді б хоч гроші отримали, купили б квартиру. А Може, краще було виїхати, коли дружина про це казала. Пам’ятаю, як ми тоді посварились. Я розумію, що кудись прилетіть може, але не до нас. Навіщо зриватись з місця, кудись їхати, ламати свій уклад? Мені все влаштовувало. Стабільна робота, пиво і новини ввечері, прогулянки з дочкою в парках у вихідні. Дружина кричала, що їй страшно, що може прилетіти будь-що, боялась за дитину. Але для мене це були марні страхи. У нас маленьке мирне місто, де кожного знаєш навіть на сусідніх вулицях. Хто ми і кому ми треба? А виявилося, що ми комусь потрібні.

Чим я завинив? Ракета не прилетіла, вона просто впала вільним падінням прямо на мій під'їзд. Їх тіла знайшли тільки на другий день: понівечені, скручені, розбиті. Люди навколо плакали, щось говорили, я не чув. Пам'ятаю як мене заклинило коли побачив мертво блідне обличчя жінки. Лікарі вимушено вкололи мені щось, поклали на каталку і відвезли до лікарні. Шок проходив кілька годин і я просто куском мяса лежав на койці. Чому так? Я дійсно не розумію навіщо треба було їх вбивати? Кому ми треба?

Я тупо дивився на чаруючий захід сонця і не бачив його. Кольори потьмяніли і злилися у чорно-білу смужку сприйняття. Я впав на коліна і притулився до землі всім тілом. Я гукав її, але земля мовчала. Могили не вміють говорити.

За годину до похорон мені все розповіли. Це була наша ракета. Чи щось заклинило, чи то пілот невдаха, але це була наша ракета і наш літак. Літак летів на СВО і загубив обладнання по дорозі. На жарті це не схоже? Мені не смішно. Мені лише боляче, гірко і важко. Мені зовсім не смішно.

Тож я питаю вас, чому так? Я простий хлопець з маленького міста. Я люблю свою сім’ю, заробляю на життя і живу по правді. Я просто працюю на заводі, що виготовляє ракети для СВО. То чому так?

05.07.2024