2

2

Я хотіла описати, яке жахливе життя було у Мотрони, з усіма діалогами та подіями, хотіла показати відношення з ним, її реальним партнером по життю, їхню нудну буденність та постійний брак коштів, перевантаженність та перевтому Мотрони роботою та регулярним приготуванням їжі, через що періодично відбувалися сварки. Але ні! Досить! Набридло все! Як уже все дістало! Ці постійні проблеми, перешкоди, непідйомний вантаж буденності нікчемного життя. З одним єдиним бажанням виспатися, яке є звичайною потребою живого організму... Я не хочу про це розказувати, бо переситилася цим, бо стільки бруду у житті та несправедливості, що вже набридло на це ображатися. Буденність розбиває кохання, даруючи присмак огиди до свого партнера. Треба діяти - це єдиний спосіб змінити ситуацію.

Коли нічого не має, коли нічим не володієш, бо лише злидні тебе оточують, то треба думати так: "Моє багатство - це мій розум".

І...

Я - самий спокій.

З такою установкою "я - самий спокій" можна лягати спати та засинати, забуваючи чи заглушаючи хвилювання бурхливого океану життя.

Отже, повертаємося до казки.

Дорослої казки для таких, як ми з вами.

Де хвилі кохання та розвитку подій вимагають зануритися у рідину фантазії з головою.

І поглинаємося цією різнобарвністю казковості роботи мозку, що створює щось нове та неповторне.

Мозок - наш головний інструмент.

Ось і працюємо ним.

Мотрона прожила ще один тиждень свого нудного життя, нарешті заспокоїлася та продовжила малювати...

Жінка опинилася у темному лісі.

Повна темрява.

Магічних олівців художниця спробувала намацати у траві, а зімість цього порізалася, чим почала привертати увагу, бо зразу її оточили на невеликій відстані очі, які палали у темряві, блищали яскравими вогниками.

- Оце мене забрело. Щоб я ще сюди захотіла потрапити...

Попереду щось привернуло увагу: вдалині єдині промені відбитого світла через один на дану мить місяць слабенько підсвітлювали якийсь предмет.

- Місяців було більше. Я це пам'ятаю. Чи ні. Не те, що не було, а просто не можу точно згадати це.

Мотрона пішла у сторону в напрямку того дивовижного предмета, за нею слідувала ціла зграя отих очей, бо їх власників через суцільну темряву не було видно, і ... 

- Ви що? Смієтесь з мене? Я що? Потрапила у дитячу казку? - прокоментувала жінка, коли підійшла до камня, на якому було написано, скоріш були підписані три напрямки... - Я не знаю цієї мови... Я... взагалі не вмію читати... Я забула, як читати...

Мотрона почула ревіння у себе за спиною та побігла.

Звірі... чи ті, хто її переслідував, кинулися за нею.

У мить, коли на Мотрону повинен був хтось чи щось впасти, вона провалилася під землю.

Грунт над художницею зачинився.

Молода жінка опинилася серед дикунів, сидячи на земляній підлозі зі задернутою спідницею та розкиданими ногами у різні боки...

- Красуню... Красуню... У нас давно не було жінки... - почулося по сторонах.

Мотрону почали обступати дикуни, хтось навіть пробував мацати її за ноги та спідницю.

Жінка вскочила на ноги, наскільки це їй вдалося, зажала свої кулаки та була вже готова дати відсіч.

- Геть від неї! Вона моя! - почувся командний крик - і всі ці дикуни розбіглися по кутках, немов собаки з піджатими хвостами.

- Вибачте, хазяїне. Вибачте... - роздалося навкруги.

Чоловік, блідий, як отой місяць, підійшов ближче до Мотрони та простягнув їй своєї руки.

- Пішли, красуню, у мої покої. - жінка взялася за руку. - Як тебе звати?

- Я не пам'ятаю. - Мотрона насправді не могла вже нічого пригадати.

- Нічого. Я назву тебе Квіткою, бо ти чарівна, як квітка. Ми ще, Квіточно, встигаємо на вечерю.

Чоловік повів її земляними та глиняними сходами, на стінах яких було встромлені смолоскипи зі синім полум'ям.

Він привів її у темну залу, також під землею, де на столі були дивні стави.

- Сідай! - накзав чоловік.

- Що це? - запитала Мотрона, побачивши якійсь силуети у тарілках.

- Це ті, хто мене не слухався.

- Я не буду це їсти.

- Ха-ха! Я пожартував. Це наша здобич, яку ми ловимо глибоко під землею.

- Дякую. Я не хочу.

- Їж! - крикнув чоловік. - Це неввічливо відмовлятися.

- Я... я.... не хочу. - тремплячим голосом відмовилася Мотрона.

Чоловік рукою скинув кілька тарілок на підлогу, вони перевернулася, а синя густа жижа разом з кістками вивалилися з цих тарілок.

А хазяїн столу підскочив до Мотрони та накинувся на неї, зажимаючи її в болісних обіймах.

- Бедеш робити те, що я скажу, будеш доброю до мене, інакше кину тебе до тих, моїх підданих - і вони тебе роздернуть на частини, розшматують тебе, бо не зможуть тобою користуватися по черзі. Ти чуєш? Я переконливо пояснив? - чоловік зазирнув у жіночі очі, в яких виступили сльози. - Ти моя!

У відповід на це Мотрона поцілувала ці бліді губи - і чоловік послабив свої обійми, відповідаючи на поцілунок.

Через мить він схопив жінку на руки та поніс до іншої кімнати, поклав на ліжко, яке складалося лише зі шкури ведмедя, покладеному на широкому земляному виступі а сам ліг на неї.

- Мотроно... Мотроно... Мотроно... - почула жінка крізь сон, відчуваючи себе в чоловічих обіймах.

Рука блідого чоловіка лежала на її животі, а до її спини притискалися чоловічі груди.

Мотрона обережно відсунула чоловічу руку зі себе та привстала у ліжку.

- Я за тобою стежу. Мої очі повсюду... - попередив чоловік кріз сон, нагадуючи про свою владу.

Жінка продовжувала чути у своїй голові:

- Мотроно, підійди до мене. Я нагадаю тобі твої думки, мрії та плани.

Крім чоловіка, який спав на шкурі, та дзеркала, у кімнаті більше нічого не було.

Але дзеркало дивно відбивало оточуючий простір.

Мотрона почала вдивлятися у нього.

Ні! Дзеркало не зображує у собі дзеркальне відображення, воно щось створює своє...