1

1

Мотрона тримала в руках олівці, які відрізнялися від звичайних особливою м'якістю, ніби їхні грифелі складалися з масляної пастелі.

На мольберті був становлений папір формату А3.

Швидкими рухами почала працювати художниця, вимальовуючи фентезійну картину.

Ось у центрі величезний палац з червоного каменя, який торкається золотих хмар, ось і річка біля самого палацу, а поруч сад у вигляді... ніби хтось недбало кинув піцу зі самим різним різноманіттям начинки, при чому багатої палітри кольорів та різних розмірів шматків.

На самому верхньому балконі палацу, який вже набирає в себе золотого відтінку, стоїть висока струнка дівчина зі синє-фіолетовим волоссям.

Своїми  синє-фіолетовими очима дівчина дивиться у далечінь, а синє-фіолетові брови хмуряться занадто грайливо.

Несподівано хтось підійшов позаду та обійняв її ніжно за талію.

- Це я - Аскольд. Невже не впізнаєш мене? - чоловік уважно зазирав у жіночі очі, а молода жінка, схожа на Мотрону - ту саму художницю з реального життя та зі справжнього світу, розхвилювалася, розгубилася та злякалася, дивлячись на красеня років сорока. - Ти так же раптово з'явилася після свого щезнення, як і зникла. Де ти була? Я ніде не міг тебе знайти після твого несподіваного зникнення.

Миттєво красуня розчинилася в обіймах Аскольда та перетворилася на 2D-зображення, хоч і була намальована об'ємною, зі всіма тінями та відтінками, переливами кольорів, одразу почала контрастувати на паперовому аркуші, який стояв на мольберті, а потім збільшувалася, - і проникла всередину Мотрони, ніби ментальна енергія зображення увійшла у це реально живе тіло художниці, яка малювала світ своєї мрії, створюючи копію себе самої у фантастично-фентезійному просторі нереального.

І залишилася вигадана діва всередині свого творця - цієї звичайної (на перший погляд) дівчини на ім'я Мотрона.

А потім.

Потім.

Мотрона затягнулася у свій малюнок, змінюючи вигляд на свою героїню.

У спогадах чомусь дівчина пригадала, що в цю мить її зникнення Аскольд теж змінився, перетворюючись поступово на величезного дракона, який намагається своїми щелепами зловити тінь від своєї коханої.

А у вухах бринить, розносячись луною, голос Аскольда:

- Я тебе знайду! Де б ти не була-а...

І ще один нюанс, який помітила Мотрона... Не зважаючи на жахливо страшну морду дракона, вона відчула себе щасливою... Так-так. Художниця відчула себе щасливою, коли малювала, створюючи свій уявний світ, та коли потрапила у нього, та й зараз вона відчувала щастя, що повертається туди, не звертаючи увагу на шалений ритм її серця через переляк від гігантських розмірів чудовиська у вигляді дракона, але ж той... дракон... той, хто був тим драконом... ніби кохає її, тому не завдасть їй шкоди... чи Мотрона зможе змінити свою уяву - в все зміниться саме так, як вона захоче... Але ж дівчина не малювала чоловіка, який перетворився на дракона? Лише себе у синьо-фіолетових кольорах та той замок разом зі садом...

Що тоді відбувається?

От зараз і дізнаємося...

Мотрона у своєму казковому вигляді та у синє-фіолетовій сукні опинилася у лісі.

Ніби це місце, де дівчина давно хотіла розчинитися своїми думками. А тут і зараз вона фізично відчуває себе частиною цього лісного світу.

- Я тут одна. Людей немає поруч... Навіщо я тут? Як я тут опинилася? Що мені продали на тому ринку? То не олівці, то брами порталу. - шептала сама собі Мотрона. - Що я тут роблю? Дивно, але мені тут подобається...

- Ге-ге-гей! - крикнула вона.

Луна рознесла її крики: "Ге-е-е-ге-е-е-ге-е-е-й...

"Може краще мовчати, - подумала дівчина, - Бо я ж не знаю, кого приверну увагу. Може якісь розбійники захочуть мене скривдити..."

На здивування Мотрони, вона наступила на щось тверде, що явно не відповідало живій природі...

Олівці... ті самі олівці, якими вона сьогодні намалювала себе, були розкидані у високій траві.

Мотрона зібрала усіх їх, що навіть пальці в долонях майже не завершували своє коло.

- Навіщо мені така довга сукня? - запитала сама себе художниця та поклала ці олівці знов на траву, зробила одним олівцем дірку внизу подолу сукні, обірвала частину спідниці сукні, зробила щось на зразок сумки через спину та пішла.

- Олівці зі мною. Вони магічні. А де ж я буду малювати? - звернулася сама до себе Мотрона та уважно вдивлялася у навколишній простір.

Дівчина дістала один з олівців та намалювала правою рукою собі на лівій руці щось схоже на двері: і вони з'явилися перед нею.

Поруч на лівій долоні додала сонце - і воно тепер там, як на малюнку на шкірі.

Поруч промені, які пробиваються крізь густе листя - і дивись: широкі промені проходили між листям.

- Дива... - прошепотіла вона.

З іншої сторони лівої долоні на шкірі намалювала Мотрона дощ - в дощ пішов лише з однієї сторони від дверей.

Підійшла до дверей, спробувала їх відчинити, але не змогла.

Тоді лівою рукою художниця на правій руці намалювала ключ - і ключ з'явився у повітрі перед очима дівчини, а потім він впав у високу траву.

Ой, як довго прийшлось його шукати!

Але знайшла та вставила у замкову щілину.

Двері відчинилися...

З них поллєлося сліпуче сяйво, яке змусило Мотрону зажмуритися та прикрити очі рукою.

Позаду себе дівчина почула подих звіра.

Обернувшись, вона побачила сірого вовка.

Гарного великого вовка.

Мотрона поспішила вскочити у відкриті двері, розчиняючись у сліпучому світлі, але він стрибнув за нею...

Дівчина падала просто у повітрі, потрапляючи на хмари, які, на диво, підтримували її та підкидали, ніби це були білі батути, а потім одна з хмаринок обійняла, ніжно огорнула молоду жінку та обережно опустила на поверхню.

На поверхню того ж самого лісу, але з іншої сторони.

- Я залишилася в цьому самому лісі... Може мої думки тримають мене тут... - прокоментувала Мотрона.