Глава 12

Вранці Андрія поряд не виявилося. Я вийшла з кімнати, обійшла квартиру, і побачила лише Лізку, що досі міцно спала у себе. Він втік. Він злякався, що прощавання буде болісним, і пішов раніше. Це правильно, розумно, це тільки на краще, але... Як же сумно і гидко на душі. Чому раціональність прийшла до голови саме тоді, коли був шанс все виправити та повернути? Я ж більше ні про що в своєму житті не мріяла... Чому? До чого цей самообман? Навіщо? Що ж я накоїла?.. Тепер я ніколи не буду щасливою, і ніхто, крім мене, в цьому не винен.

Постоявши посеред кухні, я вирішила повернутися до кімнати, щоб завалитися та поплакати, або перевдягтися і наздогнати Андрія, але коли сіла на ліжко, відчула вібрацію телефону. Подивилася на екран, і втратила здібність рухатися і говорити.

"Я повертаю тебе. Собі. Можливо, тепер назавжди. Як складеться. Можеш не заводити свою платівку про те, як правильно треба чинити, які ми невдалі, та як нічого не вийде. Я більше не слухатиму це. В нас все вийде. Я це відчуваю, бо інакше як пояснити нашу неможливість бути окремо один від одного? Це доля. Прийми вже це, чорт забирай. Сьогодні ввечері, я відлітаю до Тулузи, щоб усе довести до кінця, і скоро повернуся. А ти чекатимеш на мене. Я навіть тебе не цілуватиму, щоб ти не могла дочекатися нашої зустрічі. І нічого мені не відповідай, я знаю, що ти не проти, бо знаєш – ти моє єдине кохання. Заради тебе я зроблю все неможливе. Навіть, виноситиму те кляте сміття, через яке ми так часто раніше сварилися.

P.S.: коли почуєш нашу пісню, виходь на лавку біля під'їзду".

Раптом заграла пісня, яку ми часто слухали на повторі у юності, і я визирнула у вікно – Андрій сидів на лавці у своєму спортивному костюмі, в руках тримав букет квітів, а поруч надривалася музична колонка. Я вже не міркувала. Біс з ним! Може все й не так погано в наших стосунках. Може дійсно все можливо.

За лічені хвилини, я опинилася поруч із Андрієм, і він приглушив музику.

– Так, ти завжди був непередбачуваним, - промовила я, гордовито посміхаючись, і нарешті подивилася в його великі карі очі, які на відміну від вчорашніх пригнічених, сяяли надією і покірно благали про взаємність. Мою нещодавню депресію, наче рукою зняло. Це той самий Андрій. Моя найрідніша та найближча людина.

– Якби я спробував це відтворити ротом, то вийшла б нескладна каша, а так начебто красиво. Ти щось скажеш? - сором'язливо посміхаючись, спитав Андрій, ніби не був певен у моїй згоді.

– Ти ж просив не відповідати, - знизала я плечима. Я поводилася так, як раніше, коли ми мирилися. Тобто, я вже розуміла, що пробачила його, що все добре, але він ще цього не знав і прохав пояснень. Я огледіла його. – Твоє улюблене вбрання?

– Мій депресивний костюм. Я страждаю в ньому потихеньку. Так зручніше, коли все цьому відповідає, - сказав Андрій. З глузду з'їхати... Ось вони ми – сидимо на лавці – два ідіоти, що змарнували п'ять років життя, у своїх безглуздих брудних речах, в яких страждали один за одним.

– Ніколи про таке не чула, - не стала я видавати себе. – Треба буде спробувати.

– Сподіваюся, не знадобиться.

– О котрій літак? - я продовжувала оминати серйозну розмову.

– О шостій вечора.

– Проводити?

– Я не розумію... Ти згодна чи ні? - розгублено і нетерпляче спитав Андрій.

– Я теж не розумію. Ти сказав, що я можу не відповідати, що ти не будеш нічого слухати... Отже, в мене і варіантів нема, крім як повернутися до тебе, - з награною серйозністю, казала я.

– Поля, ти кохаєш мене?

– Боже мій... Яке ти гальмо. Так, я згодна. Так, я кохаю тебе, і хочу, щоб ти повернув мене собі. Хочу, щоб мріяв про це, і не уявляв собі життя без мене. Я ніколи не зможу забути та замінити тебе. Тому, якщо ми не будемо разом... Я не знаю... Я не хочу знову влаштовувати своє особисте життя. Я втомилася від цих безглуздих спроб... Можливо, це нерозумно, але мені байдуже, бо я не можу без тебе. І, будь ласка, поцілуй мене перед тим, як відлетиш.

Андрій вислухав мене, помітно стримуючи посмішку, і спокійно відповів, ніби і не хвилювався раніше.

– Добре. Домовилися. Раз так благаєш, будемо знову разом, - Андрій грав у незацікавленість, щоб подражнити мене. 

– Знущайся, знущайся... Це не я вчора слізоньки пускала, то ж слово "благаєш" більше личить тобі, малий, - підколола я Андрія.

– Як швидко ти здалася, Білка, - широко посміхнувся Андрій, і міцно поцілував мене. 

Цей поцілунок не можна було порівняти ні з яким з попередніх. Якими б щасливими ми не були раніше, завжди мали поряд приреченість. Завжди жили одним днем, закриваючи очі на перешкоди, які неможливо було уникнути. Але зараз, все змінилося – нам ніхто не завадить, і головне, щоб ми самі все не зіпсували, бо тоді звинуватити буде нікого. Нам можна бути разом, завжди. І це головне.

– Слухай... – Андрій трохи відчепився від моїх губ, і тяжко зітхнув. – Може, полетимо разом?

– До Тулузи? Назавжди? - трохи злякалася я, бо не мала наміру змінювати країну.

– Якщо захочеш, то назавжди, а якщо ні, то просто побудеш зі мною. Боюся, що поки я злітаю, ти кудись подінешся.

– В мене є закордонний паспорт, але ж квитки... - я сумно зітхнула, але Андрій цьомнув мене в кінчик носа, і заспокійливо посміхнувся.

– Не проблема. В мене є зайвий квиток. І не тільки для тебе, - хитро підморгнув він.

– Що ти хочеш сказати? Невже, твій дядько вирішив знов причепитися до Лізки?

– Він хоче вибачитися і показати їй своє місто. Запитаємо у Лізи? 

– Вона відмовить. Стовідсотково, - гордовито відповіла я, закотивши очі. Я ж свою сестру знаю.

Але вона погодилася. Тільки заради Франції. Начебто. Швидко зібравшись, ми заїхали до батьків, щоб попрощатися, і вирушили до аеропорту, де Лізка вже забула, заради чого саме летить, і почала відповідати на залицяння Венсана. 

Ми з Андрієм не залишилися у Франції. Відкрили власну кав'ярню у рідному місті, де я виробляла усілякі десерти, а він займався організаційними справами. Ми не хотіли поспішати з повторним вступом у шлюб, але як завжди, щось пішло не так, і вже за кілька місяців одружилися. Не знаю, чи правильно ми тоді вчинили, але, щасливе сумісне життя, успішний бізнес, та чарівна дворічна малеча у ліжечку, каже що так. Ми вчинили правильно. В нас все вийшло.