Глава 7

Нарешті повернулася Лізка. Теж розбита та сумна, але оцінивши обстановку і мій зовнішній вигляд, мабуть, відволіклася від своїх переживань.

– Ні... Полька... Знову?! - схопилася вона за голову, зрозумівши, що я вдруге вляпалася в Андрійчика.

– Ти ж могла мене закрити в кімнаті, і не казати, що він у вітальні? Ліз, чому? Чому ти цього не зробила? - я нервово посміхалася, сидячи на підлозі.

– Тому що я хотіла, щоб ви зустрілися. Бачила, що ти мрієш про це, - з половиною в голосі, відповіла вона. – Що трапилося?

– Не повіриш. Ми дійсно зустрілися, - цокнула я, ніби Ліза не була при цьому присутня. – Навіть вечір разом провели. Та що там! Він навіть нареченій своїй зрадив...

– Нареченій? - ошелешено перепитала Ліза.

– Так, а що ти думала, що він теж досі ні до кого не приткнувся? Все набагато простіше... Але чомусь тільки для нього, і, як виявилося, не для мене, - зітхнула я, але вже не плакала, бо не було чим. – Де француз? Де цей невдалий родич? 

–Давай забудемо про сімейство Ліно? Відсьогодні і назавжди, - незграбно зливалася сестриця, щоб не ділитися своїм фіаско.

– Забудемо. Трохи пізніше. Розповідай.

– Йой... Спочатку Венсан не розумів, що відбулося, але я збрехала, що просто вирішила показати йому місто... Він жартував, що це більше схоже на викрадення. Йому було зі мною весело, бо ще під час знайомства, ми витріщалися один на одного, але... Я привезла його до річки, ми купалися, а потім... Ну ти розумієш. Вранці прокинулася – ні Венсана, ні машини... Я сюди пішки добиралася, я ж не брала гроші, і телефон забула в кімнаті на дачі... Чорт, яка я дурна. Така ганьба. Головне, щоб він у поліцію не заявив...

– А як ти з ним взагалі спілкувалася?

– Англійською, але частіше просто мовою пристрасті, - жіночно промовила Ліза, і я дедь не засміялася, але стрималася. – Не по зубах мені дорослі чоловіки.

– Ти думала, що можна ось так просто вкрасти чоловіка, і він обов'язково тебе покохає? Іди, обіймемося.

Цього вечора ми з Лізкою вдосталь наридалися і об'їлися морозивом так, що завтра я на нього не зможу подивитися. Стало легше.

Наступного ранку, я прокинулася близько одинадцятої від телефонного дзвінка.

– Слухаю, - ледве промовила я.

– Привіт, сова! Ти досі дрихнеш? - гучний голос Андрія у таку мить бісив, як ніколи. – Сонечко вже встало, а ти шо тягнеш?

– Як ти додзвонився до мене? - роздратовано спитала я, не відповівши на його шпильки.

– Я просто знаю, що ти з тих персон, які не змінюють свій номер без потреби. Я мав рацію, і це тішить. Бо так би ми й не зв'язалися. Ти ж дівчинка, ти ж горда, - міркував Андрій, знущальним тоном.

– Прекрасно. Венсан повернувся?

– Так. Я все-таки… – почав він, але я його перебила.

– Ліза теж повернулася. І, звичайно, вона у всьому винна, і вона скоїла дурню... Але передай йому, що він гад і козел, як і його... - племінничок! Хотілося сказати, але я пригальмувала на випадок можливої ​​дружби з колишнім. – Гаразд, більше нічого не передавай. Він дорослий, і міг відразу все це припинити, а не кататися три доби, а потім кинути її саму без грошей на узбережжі.

– Та права ти, права. Я абсолютно з тобою згоден. Та він нічого слухати не захотів! Чи ти думаєш, я не вступився за молодшеньку Білку? - стурбовано виправдовувався Андрій. Не такий вже він і поганий... Стоп! Поля, не в ту степ ти пішла. – Бог з ними... Я все ж таки хотів, щоб ми зустрілися. Остання розмова була дуже дивною... Мені треба тобі дещо сказати. Дещо інше.

– Вибач, я зараз трохи зайнята, - я не хочу більше нічого слухати. В нього наречена. Він зі мною розлучився. Ми всі були в цьому винні, ще й Юра вліз, але це все більше не важливо. Чому він чіпляється за якісь можливості спілкування? – Трохи розгребуся, сама тобі зателефоную.

– Не вірю, бо вже одного разу повірив, і ось подзвонив сам. Стривай... Ти ж у відпустці.

– Ти ж не знаєш, чим я ще займаюсь. Все, бувай, - поквапилася я, кинула слухавку, не дочекавшись його відповіді.

Мені це не потрібно. Я вже і так майже на волосині. А волосся легко спалахує. Я не хочу ілюзорного та тимчасового щастя. 

Глянула на телефон і вжахнулася – сьогодні понеділок, а в середу вже має бути мій перший робочий день після відпустки. Я почала приводити себе і свої думки до ладу. Ми з Лізою прибралися в квартирі, я випрала свої речі, і в середу була чистою, свіжою та випрасуваною, наче лялечка. Тістечка виходили так собі. Настрій був гірший нікуди. Один офіціант, з яким я навіть колись зустрічалася пару місяців, без кінця хотів мені допомогти. Сашко. Причина нашого розставання: з ним треба було завжди посміхатися, інакше він жити спокійно не давав, діставав питаннями та спробами розвеселити. "Чому ти сумна? Чому ти сумна?" Трясця, як бісило. Отже, аргументи у мене, як я вже казала, були залізні. 

Ми давно були не разом, але він продовжував це робити. Сенс було розходитися? І, нарешті, головною проблемою на роботі була інша людина – наш власник Стас, з яким я намагалася зійтися перед нещодавньою появою Андрія. Але передумала. Я просто пожаліла його. Стас був надто закоханим і серйозним, щоб залучати його до цих дурних дитячих ігор, які я вела у своїй голові. Він був трохи старший за мене. Спокійний і розумний невисокий шатен з мужньою чарівністю, яку він випромінював без жодних слів і викрутасів. Він був начитаний інтелектуал. Мандрував у багатьох країнах, і знав про кожну з них усе досконало. Мені було складно вигадати причину його невідповідності ідеалу, бо Стас був єдиним, з ким мені було добре і цікаво, серед тих, з ким я намагалася зустрічатися. Тому, я сказала йому все, як є, і нічого вигадувати не стала. Розповіла правду, яку нікому не казала. Навіщо я це зробила? Чому навіть не спробувала закохатися в нього і забути Андрія? Я не знаю... Зі мною надто складно набути рівноваги, тому я просто вберегла Стаса від повного розчарування в мені. Хоча, про нього теж чутки ходили невтішні – бабій ще той. Ну а з фактів – був двічі одружений, від якогось із шлюбів є син... Тож теж не особливо надійний кадр. Але я могла б його покохати з часом.