Ми викликали таксі, і поїхали в найкозирніший клуб міста, де вже після першого танцю здоровий глузд мене покинув, і ностальгія між нами завирувала зі страшною силою. Я геть забула, як класно бути з Андрієм. Ми вмить стали колишніми друзяками не розлий вода, згадували школу, ночівлі в парку в наметі, прогулянки по даху, розмови по телефону перед сном... Мить за миттю – і всі межі стерлися зовсім. Наче не було тієї розлуки. Через кілька годин, Андрій вибіг з клубу, тримаючи мене на загривку, ми зловили таксі, і близько години просто каталися під наші улюблені пісні.
– То до куди вас відвезти, молоді та шалені? - спитав нас втомлений водій таксі. Мені стало соромно, що ми дістали вже людину своєю поведінкою.
– Шеф, давай в минуле! - прореготів Андрій. – Хочу, щоб Білка знову одружилася зі мною.
– Що ти верзеш, дурко? - прошипіла я, і він засміявся. – Ти диви. Навіть моє прізвище пам'ятаєш?
– Звісно. А ще пам'ятаю, які твої пиріжечки на дотик, не кажучи вже про яблучка, - дражнився він, змушуючи мене червоніти і дратуватися водночас.
– Замовкни, - тихо прошипіла я.
– Моя старенька бухтійка, - Андрій зовсім з глузду з'їхав, почавши кривлятися, та різко присунувся ближче, і торкнувся носом моєї шиї. Гучно вдихнув. – Я майже забув, як ти пахнеш.
– Що ти в біса робиш? - ошелешено відштовхнула його від себе.
– Що роблю... - сумно прошепотів Андрій, завмерши і заспокоївшись. – Вибач. Не знаю, що зі мною коїться.
– Облиш... Все нормально, - відповіла я, і перевела погляд на таксиста. – Вулиця Соборна, 127. Третій під'їзд.
– Нарешті, - видихнув водій, розвернувся і поїхав за адресою.
– Це... Ваша квартира з сестрою? - вже більш серйозно, спитав Андрій.
– Так, там жив наш дідусь, а тепер ми удвох з Лізкою. Привчаємося до самостійності.
– І ми зараз туди їдемо? - здивування у його булькатих очах, було помітно навіть у темний час доби.
– Як бачиш. Ти кудись виходив, коли я називала адресу? Я не можу зараз повернутися на дачу. Не хочу засмучувати батьків своїм станом, - і не хочу, щоб ти йшов. Але я не скажу це вголос.
– Добре, добре, добре... Це правильно. Засмучувати батьків погано, - в його голосі відчувалася напруга.
– А не засмучувати добре, - посміхнулася я з його простих висновків. – Що з тобою?
– Ти хочеш, щоб я пішов з тобою? - трохи скуто, але зацікавлено спитав він. Розраховує на продовження? А я?
– Мені треба додому, а ти можеш їхати далі, куди забажаєш, - холодно відповіла я.
– Добре... Я проведу тебе до дверей, а там подивимося.
Ми були втомленими і виснаженими, але трималися настільки бадьоро, що навіть піднялися на дев'ятий поверх пішки. Підійшовши до дверей, я полізла у сумку. Ключа не було. Серце пропустило удар. Невже, прийдеться їхати на дачу і шукати їх там? Або це наслідки наших вечірніх розваг?
– Пам'ятаєш цей прикол? - загадково посміхаючись, спитав Андрій, і дістав ключа з кишені, не віддаючи мені.
– О, ні, - сумно зітхнула я, зрозумівши до чого він веде. – Нагадай-но всі правила.
– Ти посіяла ключі, коли сідала у таксі. Я їх підібрав, і дорого за це не візьму. Трьох бажань буде достатньо, - спокусливо дивився на мене Андрій. Куди поділася та чужа людина, що зустрілася мені сьогодні вранці?
– А може просто віддаси мені їх? Хіба я замало сьогодні гралася з тобою?
– Ми не в бюро знахідок – шляхетності немає місця у нашому світі.
– Ну добре... Погодитися, мабуть, буде скоріше. Отже, перший пункт, - я з готовністю очікувала на його дурні завдання.
– Відкрий двері.
– Це просто, - зітхнула я, і ми увійшли до квартири. Андрій не такий вже простий. Такими дрібними бажаннями не обмежиться. – Другий?
– Зніми свої черевички, - з кожним словом, голос Андрія ставав напруженішим та сумнішим.
– Як нудно... Ну, а третій?..
– Скажи: "Я дуже рада тебе бачити, коханий. Давай не спатимемо всю ніч, вдягнемо розтягнуті футболки, наспівуватимемо пісні інді гуртів, їстимемо піцу, запиваючи шкідливою колою, і помиратимемо від щастя", - Андрій насилу договорив заготовлену для мене промову, і я відчувала, що вже плачу.
– Що? Що ти таке кажеш? Я не хочу це повторювати, - хрипко відповіла я, а Андрій вже почав наближатися до мене.
– Ти ж кохала мене... Ну чому? Чому? Ми вже могли мати дітей, - шепотів він тремтячим голосом, і нервово стискав мої долоні.
Здавалося, що Андрій не стримається і заплаче, а я плакала, і думала про те, яка ж я дурепа. Якою щасливою я могла зараз бути. Адже він так само міг приїхати за мною, як ми й планували, він якраз закінчив університет... Проте, ми були не разом, і приїхав Андрій не до мене.
– Як же я скучив, - простягнув Андрій, і кинувся до мене, не даючи можливості відступити.
Відчайдушно і жадібно цілуючись, ми вирушили до кімнати, і впали на моє ліжко.