Глава 3

Я вибігла у вітальню – Ліза сиділа на підлозі, схопившись за коліно і голосно ридала, а тітка стояла поруч, спостерігаючи, як Андрій та Венсан її піднімають. Та що могло статися? Я підбігла до неї. 

– Що трапилося? - спитала я, допомогаючи чолов'ягам укладати сестру на диван. Ліза зробила ще більш страждальницьке обличчя. Здається... Якась погана акторка придумала зваблюючу хитрість. 

– Полю, я перечепилася через килимок, - простогнала сестричка, стискаючи зуби від "болю". – Ти ж знаєш, я така незграба. Завжди човгаю ногами.

– Саме так, я навіть не здивована, - поблажливо посміхнулася я, підігруючи Лізці.

– Мені необхідно у лікарню.

– Може, спочатку лід? - спитала я. Ну нащо їй заходити в своїй брехні так далеко? Ще не вистачало осоромитися в лікарні. Венсан дивився на сестрицю дуже занепокоєно, а потім щось сказав французькою. 

– Дядько Венсан пропонує підвезти Лізу до лікаря, - сказав Андрій, наче спеціально не дивлячись прямо на мене. Який сором'язливий, ти диви. – Ми на автомобілі.

– Ой, як незручно! - зітхнула Ліза. – Але швидку ми чекатимемо дуже довго, тому я згодна.

– Ліз, може якось... - зам'ялася я, не в змозі нічого придумати, що могло зупинити цю брехню. – Впораємося самі? Та і взагалі, в тебе ні поранення, ні почервоніння... Що ти хочеш вилікувати?

Тільки-но я це вимовила, як Венсан підхопив Лізу на руки, та понес до машини. Чорт забирай. Я дуже правильна дівчинка для таких ігор, що почуваюся дискомфортно. Але пригоди почалися. І ось вже ми вчотирьох їхали до лікарні – Андрій був за кермом, ми з сестрою ззаду, Венсан був штурманом. Приїхавши, ми з Андрієм пішли на розвідку до реєстратури, щоб дізнатися про все, і тільки-но наблизилися до будівлі, як автівка незграбно рушила з місця та поїхала геть. Я ледве встигла помітити, що за кермом була Ліза. Боже, яка ж вона божевільна. Просто побачила чоловіка вперше, і вирішила втекти з ним на край світу.

– Ти що ключі у машині залишив? - після нещодавної ніяковості, я сміливо запитала Андрія, бо була ошелешена вчинком сестри. Я думала, що Лізка просто хоче привернути його увагу та розвести на турботу. Але ні. Вона викрала іноземця. Проблема.

– Я думав ми підемо ненадовго, - розгублено відповів мій колишній чоловік, теж вже дивлячись на мене. – В мене там гроші, документи... Про що вона взагалі думає? Вона хоча б повнолітня

– Вона повнолітня, і мабуть... Закохалася, - я насилу вимовила, ніби у присутності Андрія, це слово було якимось особливим. – Скільки йому років?

– Майже сорок. Явно кохання тут ні до чого, та й вони тільки сьогодні познайомилися, - розмірковував Андрій, а потім сором'язливо подивився на мене. Його губи так стискалися, наче він хотів щось сказати, та не наважувався. Стільки років, а поведінка та сама. – Слухай, Полю... Не позичиш на проїзд по старій дружбі?

– Мої гроші у сумці, а сумка... У Лізки в авто, - скуто відповіла я, розчарувавшись питанням колишнього.

– Гаразд. Можливо, вона його назад вже привезла... Підемо назад?

Я кивнула, і ми рушили на дачу. Я просто... У мене просто слів нема, наскільки ми тепер чужі. Мені було так ніяково знаходитися поряд з Андрієм, при тому, що шлях туди пішки займав близько години. Говорити нема про що. Питань немає ніяких. В голові пусто. Гадаю, що у мого колись найкоханішого і найріднішого чоловіка, були такі ж самі почуття. 

Ми мовчки добріли до дачі, втікачів там не побачили, і Андрій почав прощаватися.

– Андре, вибачте, але може подзвонимо вашому дядькові? - Тоня не могла ніяк зрозуміти, чому її омріяний кавалер не повернувся. Ми не встигли сказати, що саме трапилося.

– Його телефон вимкнено, але може Ліза вийде на зв'язок першою, - втомлено відповів Андрій.

– Тобто... Ліза? Вона хіба не в лікарні? - Тоня зовсім загальмувала. – Вони разом? 

– Вони поїхали кудись. Ліза закохалася... Мабуть, - я не стала казати про викрадення.

– Що? Ми взагалі-то хотіли обговорити робочі моменти. Повернеться – приб'ю, - прошипіла Тоня, а потім раптом посміхнулася. – Я про Лізку, не про вашого дядька, - виправдовувалася вона перед Андрієм.

Він напружено посміхнувся, і квапливо пішов, навіть не подивившись більше на мене. Тітка Тоня зникла на кухні, і до мене підійшла мама.

– Ліза увезла француза на його тачці, куди не знаю. З якою метою – також, - почала я завчасно виправдовуватися перед мамою трохи пошепки, але вона мене перебила.

– За Лізку я не хвилююся. Вона знає, що робить і може за себе постояти, може вирішити свої особисті проблеми за лічені години. А тебе я прошу – не дай цьому повторитися. Андрій добрий і чудовий, але вдруге я не витримаю, - ошелешила мене мама. Невже вона думає, що його поява зведе мене з розуму?

– Мам, та про що ти взагалі? - простогнала я, і рушила по сходах до своєї кімнати.

Я закрилася, та чомусь підійшла до вікна, і побачила Андрія, що стояв опершись об паркан. Задумливий та стурбований. Помітивши мене, він стрепенувся, дістав щось із кишені, та поклав у поштову скриньку. Андрій ще раз глянув на мене та пішов. Я, тільки-но помітивши, що його вже немає на обрії, побігла на двір до скриньки. Андрій призначив мені зустріч. Без часу, а якомога швидше. Біля річки.

"Поль, просто поговоримо. Благаю. Під великим каштаном біля річки, де ми з тобою святкували наше весілля. Чекатиму на тебе".