Глава 2

Ми були однокласниками, і тільки наприкінці школи вперше звернули увагу один на одного, як на протилежну стать. До цього ми багато спілкувалися, сиділи за однією партою, йшли разом додому, бо мешкали у сусідніх багатоповерхівках, але жодної закоханості не було. Головну роль у виявленні наших почуттів зіграли ревнощі. Я привіталася на вулиці з одним знайомим хлопцем, виставивши Андрія просто приятелем. Ця провина коштувала мені того, що я залишила цього хлопця без "до побачення", і з завмиранням серця спостерігала, як Андрій вміє ходити по перилам моста, розкинувши руки і роблячи перебіжки, наче якийсь повітряний гімнаст.

– Ви вже закінчили? - посміхнувся він, і зістрибнув на міст. Андрій вочевидь образився.

– Я думаю ти маєш рацію.

– Не зрозумів.

– Ну ти ж не просто так вирішив похизуватися? Ти хотів мене відволікти своїми фокусами. Тому... Досить дружити, ми вже майже дорослі, і ти мені подобаєшся, - рішуче запропонувала я, навіть не припускаючи відмову. Але він знітився.

– Круто, круто, круто. Дійсно... Несподівано, я про це навіть не думав... Але ідея непогана. Круто.

– Що ти сказав? Не думав він! - я штовхнула його в плече, і побігла геть, – Серйозно? Та пішов ти! - озирнулася, не зупиняючись. 

– Я кохаю тебе! - крикнув він мені услід.

– Та годі, - раптом зупинилася я, і знову озирнулася. – Щойно придумав?

Андрій наздогнав мене, і задумливо провів рукою по своїх кучерях.

– Дружби не було ніколи. Ти мені подобалася ще, коли нас вперше поставили танцювати на Новому році. Просто не думав, що я варіант для тебе, - невпевнено посміхнувся він.

Відтоді, ми скрізь і всюди ходили за ручку, разом вчили уроки, безперервно гуляли, після чого не могли один з одним попрощатися, а потім ще висіли на слухавці перед сном. Трохи докучали однокласники своїми глузуваннями. По-перше, ми були першою парочкою серед однолітків, з нібито серйозними стосунками, незважаючи на юний вік. По-друге, Андрій. Він поводився дуже сентиментально, плакав через всякі фільми та життєві ситуації, а також був наполовину французом. Це, здавалося б, гідне походження, теж давало привід для сміху. Не знаю чому. Я завжди заступалася за нього. Ні про яку жорстокість з боку однолітків не йшлося, але мені подобалося стояти горою за мого обранця, мабуть тому, що я взагалі була набагато грубішою і сміливішою за нього. Наприкінці школи, Андрій вже став мужнім та цікавим для оточуючих. Він відточив своє унікальне почуття гумору, виліз із затишних светрів і штанів, обраних мамою, у джинси та картаті сорочки, змінив окуляри-квадратики на величезні велосипеди в стилі останніх років Леннона, і трохи підстриг свої кучері. Мені вже не треба було за нього заступатись. Я стала беззахисною, спокійною дівчиною, а він моїм лицарем. І тепер Андрій подобався дівчаткам, але він був моїм, і ні на кого не дивився. 

На випускному ми домовилися, що обов'язково одружимося. Ні його, ні мої батьки, не були проти наших практично дорослих стосунків, і здавалося, ставилися до цього серйозно. Але це було ілюзією. Вони просто не хотіли з нами сперечатися, і в результаті, нам з Андрієм довелося потайки розписатися, тому що його батьки завели розмову про його переїзд до Франції. Виявилося, що вони завжди планували відправити сина до Тулузи, до рідного дядька Венсана, працювати у його компанії. Андрій про це знав, але на той час, забув про ці плани, та й не хотів більше їх втілень, коли йому про це все нагадали. Мріяв стати перекладачем, та мандрувати. Зі мною. Його батьки не змушували покинути мене, а просто умовляли самотужки поїхати вчитися до Франції, і після цих років, якщо кохання ще залишиться, то він забере мене до себе в Тулузу. Нам стало страшно розлучатися так надовго. Це здавалося катастрофою. До того ж, і так було зрозуміло, що все між нами серйозно, і нема чого тут перевіряти часом і лізти дорослим у наші справи. 

Андрій рішуче відмовився від поїздки, і ми одружилися. Через кілька днів нашої відсутності в батьківських хатах, ми прийшли спочатку до мене зі свідоцтвом про шлюб, потім до нього, і після жахливого скандалу, втекли до тітки Тоні на її тодішню дачу. Почалося доросле життя, яке не збігалося з нашими очікуваннями. Пошук свого житла, пошук роботи без освіти, побутові проблеми... Першою краплею щодо необхідності нашого розлучення, стало те, що я вступила до філологічного університету, а Андрій ні. Провалив іспити. 

Потім ми жили на орендованій квартирі, я вчилася і ввечері працювала у інтернеті, він робив вантажником і готувався до наступних вступних іспитів. Все різко змінювалося – так світло все було у шкільний час і похмуро тепер. Ми наче втомилися один від одного. За мною почав бігати одногрупник, що ще більше підливало олії у вогонь, хоча мені було байдуже на цього прихильника. Загалом, проживши так майже півроку, ми прийняли рішення, що Андрій все ж таки поїде, але ми залишимося чоловіком і дружиною, зв'язуватимемося, він приїздитиме на канікулах, і потім ми обов'язково будемо разом. У Тулузі чи тут – як вийде. 

Андрій поїхав. З часом, ми спілкувалися все рідше і рідше, а потім він і зовсім почав тікати, кажучи, що йому ніколи, що передзвонить. Але не робив цього. Боляче стало, коли Андрій надіслав мені листа на електронку, після чого заблокував в усіх соцмережах і месенджерах. В листі значилося лише одне... Він хоче розлучитися. Дата, час, місце...

Андрій просто втік і порвав із усім. Він не збирався робити все те, про що ми говорили, не збирався повертатися, чи забирати мене до себе. Мабуть, він просто швидко подорослішав, опинившись за кордоном, а я все тішила себе ілюзіями, знаходячись вдома. В нашій квартирі. В моїй квартирі.

Розлучення відбулося скуто. Без розмов, без питань, без докорів. Я розуміла, що треба було розібратися, в чому саме справа, але злякалася. Я б з глузду з'їхала, якби Андрій сказав, що розлюбив, чи взагалі не кохав, або зустрів іншу. Він захотів цього, отже повернути назад було вже не можна.