9.

Я відкриваю очі. Біле світло навколо. Скоро воно починає набувати контурів стелі й стін, пофарбованих у білий колір. Я розумію, що лежу у лікарняній палаті, поруч піліка якась медична апаратура. Ще через якийсь час бачу серйозні обличчя у білих ковпачках, що метушаться навколо. Закриваю очі, здається лише на мить. Та коли відкриваю їх, то помічаю, що за вікном вже темно, а зі стелі боляче б’є по очах світло з плафона, схожого на велику білу таблетку. Тепер поруч метушаться інші обличчя, радісні й без білих шапочок. Мої губи змочують чимось вологим і згодом мені вдається розтулити їх.
— Майя, — ледве шепочу я.
— Що? — наді мною схиляється рідне й стурбоване обличчя.
— Дівчина, з тої машини. Вона там…
— Ні-ні, не хвилюйся. Вона не залишилась там.
— Вона померла. Адже так? 
— Не хвилюйся, тобі не можна зараз. Ти не винен ні в чому.
— Ви не розумієте! — намагаюсь кричати я, та виходить лише хрипіти. — Я повинен бути з нею! Вона там одна!
— Заспокойся, заспокойся. Все буде добре.
Лікар набирає в шприц якусь рідину й вказує відвідувачам на вихід. Боляче вкололо в руку. Лікар виходить в коридор і заспокоює схвильованих рідних:
— Все буде добре, все наладиться. Адже місяць у комі. 
У рідних сльози на очах і надія на те, що він підніметься, що, нехай не скоро, колись, та зможе ходити. 
А в палаті плачу я, ковтаю солоні сльози й знову і знову шепочу:
— Майя, дочекайся мене, молю тебе…