8.

А ще через декілька днів сталося неймовірне. Ми вийшли до моря. Це була затока. Вузька піщана смуга, хвилі, що накочуються на берег з тихим шелестом. Ми стояли й не могли повірити своїм очам. 
— Я вже нічого не розумію, — пробуркотів я.
— Що? — перепитала Майя.
— Ти не повіриш! Саме оце місце, оця затока періодично снилася мені скільки себе пам’ятаю.
Скільки часу ми провели на узбережжі, я не знаю. Ми втратили плин часу. Ми просто насолоджувались життям. Ота річечка, вздовж якої ми йшли, впадала в море недалечко від того місця, в якому ми облаштували собі табір, змайстрували  курінь. Тож вода в нас була. Навкруги росли кущі й дерева з їстівними плодами. Йти ще кудись, шукати щось інше у цьому світі? Не знаю, може трохи згодом. Та зараз не було ніякого бажання. Ми були в раю. Сварки й суперечки, або навіть злі чи недоречні жарти, залишилися в минулому. Їх замінило почуття цінності одне одного, бо найстрашніше, що могло статися з нами — це залишитися одному. І саме це почуття зробило нас рідними раніше, ніж між нами стало виникати щось інше, що виникає між чоловіком і жінкою. Виявилося, що я можу бути чутливим, чого ніколи не очікував від себе. Виявилося, що за зовнішньою колючою оболонкою Майї ховається звичайна дівчина, трохи сором’язлива, трохи невпевнена в собі, та дотепна і позитивна. До того ж я не міг зрозуміти, як так сталося, що я не роздивився відразу її тонку чарівність. Щовечора ми сиділи біля багаття, часто обійнявшись, і яскраве зоряне небо заміняло нам телевізор чи якісь інші розваги з минулого життя. Спали ми поруч в маленькому курені, притискаючись одне до одного в прохолодні ночі. І це було неймовірно, це було так, наче ми заново переживаємо роки раннього юнацтва. Коли лише дотик, коли лише відчуття того, що ось ця людина поруч, коли просто відчуваєш тепло її тіла наповнює щастям, і не потребує нічого більшого. Навіть не уявляю, скільки минуло часу, перш ніж я відчув смак її уст. І тоді сталося те, що було геть чуже для мене й не потрібне  у тому, минулому житті. Я зрозумів, що закохався. Закохався по справжньому, так, як, мабуть, не вміють закохуватися отам, у тому світі, в котрому ми колись жили. Вперше у своєму житті я мав сказати це, і я дуже хвилювався.
— Майя, я кохаю… те… тебе… — мені раптом знову стало зле, знову отой клятий тремор в тілі, я почав задихатися, стало дуже боляче в грудях. Я втрачав свідомість. Я ще чув як кричить у розпачі Майя, як кличе, стискаючи у своїх обіймах, та пітьма поглинула мене.