7.

Зранку дівчина була пригнічена, розгублена, плуталась у споминах про ніч, та запевняла, що то був не сон, і її справді атакували якісь моторошні тіні. Я розказав їй, що зі мною було подібне. Згодом вирушили в путь.
— Пити хочеться, — жалілася Майя згодом, — та й хоч би ополоснутися.
— Так, жодної річечки чи хоча б струмка, — підтримав я.
На струмок ми натрапили вже за годину. То було свято. Напилися вдосталь, набризкалися. А вже по обіді дійшли до невеличкого озерця серед чергового гаю, в яке розлився отой струмок. Вода в ньому була холоднючою, та нас те не зупинило. Я першим скочив у воду, Майя ще вагалася, та я запевнив її, що не маю жодного уявлення, чим звичайна жіноча білизна відрізняється від купальника, особливо, зважаючи на модні тренди, де мова йде не про якісь клаптики тканини, а про шнурочки й вузлики на них. Вона все одно наполягла аби я відвернувся, й стрибнула у воду з таким вереском, що в мене вуха позакладало. Авжеж, вода була таки холодною. Довго ми не бовтались, вискочили, цокаючи зубами, грітися на сонечку. Я мимоволі задивився на струнку дівочу фігурку, зробивши висновок, що перше моє враження від неї було занадто упередженим, і деякі форми тут таки мали місце. Та дівчина зреагувала майже миттєво й агресивно, мовляв, нема чого п’ялитися, й, окрім того, я мав затямити собі одразу, що я не в її смаку, тож щоб навіть фантазій ніяких собі в макітрі не плодив. Я не втримався, і відповів, щоб не переживала, бо вона мені так само до лампочки.
— Це ж чого, — здивувалась вона.
— Бо в тебе гонор значно більший за твої цицьки.
Господи, що тут почалося, чого я тільки не наслухався. І головне, сам не міг зрозуміти, якого біса я оте ляпнув. От, мабуть, тут у повітрі якась отрута, що дорослий чоловік поводиться як старшокласник, котрому гормони на мозок тиснуть. Не розмовляли ми аж до кінця дня, поки не вмостилися на чергову ночівлю.
— Дивно якось усе, — промовив я, лежачи біля багаття і вдивляючись у зоряне небо.
— Що саме?
— А тобі не здалося, що природа тут якось реагує на наші настрої або бажання?
— З чого ти взяв?
— Може то збіг, а може й справді погода міняється від настрою. Хіба ти не помічала такого?
— Та не знаю, не звертала уваги.
— Згадай, ти хотіла, щоб закінчився ліс, і він закінчився. Ми зголодніли й жадали натрапити на кущі з ягодами, і скоро натрапили. Ми захотіли води, і вийшли до струмка.
— Ти серйозно? — подивилася на мене Майя як на ідіота.
— Не знаю, здалося може.
Декілька днів йшли без пригод уздовж струмка, котрий потроху набирав сили, й вже став річечкою завширшки метрів зо два-три. Ландшафт навкруги трохи змінювався, ставав дедалі пласкішим. Стало траплятися більше сосен і ялин. 
В якусь із ночей мені стало погано. Я знову відчув оті хвилі електричного струму в тілі. Мене трясло, став втрачати свідомість. Здавалося, що мене тягне кудись, витягує з цього світу. Майя кинулась до мене, та не знала як допомогти, лише тримала за руки й голосила:
— Не кидай мене тут одну! Ти не можеш! Не смій!
Згодом мене відпустило, а дівчина просто впала на мене й плакала.