6.

Зранку знову довго сперечалися, я доводив Майї, що залишатися тут і чекати чуда немає жодного сенсу. Нарешті вона погодилась. Зате щодо вибору напрямку, протиріч у нас не виникло, вирішили йти на південь, туди, де у «нашому» світі знаходились і її й моя домівки. Дуже хотілося їсти й пити. Воду ми допили ще вчора ввечері і я ніс пусту пляшку. Ягід в мене не залишилось. Вже пообіді, вчергове зупинились відпочити.
— Закінчиться колись цей ліс? — втомлено спитала Майя.
— Жодного куща з ягодами якимись їстівними не трапилось, — жалівся я, — адже ж є вони тут, я ж натрапив на самому початку. Знав би, більше б нарвав.

— Так, телепнем бути не просто, — не пропустило нагоди дівчисько.
Дуже хотілося відповісти пообразливіше, та я лише зітхнув (мабуть втома далася взнаки), піднявся й пішов далі. Позаду понуро брела язиката телефоністка. Неначе у відповідь на наші скарги, ліс скоро почав рідшати. І вже згодом ми йшли поміж гаїв, великих або маленьких, розкиданих на рівнині, чи, подекуди, на невисоких пагорбах. І ось тут нам стали траплятися кущі з різними їстівними ягодами. Я то й знав із диких лише терен та ожину. Майя ж проявляла професіоналізм у цій справі. На моє запитання, звідки вона знає стільки про дику рослинність, відповіла, що, мовляв, у школі добре вчилась. Напевне їй дуже хотілося в цей момент показати мені язика, та вона стрималась, все ж таки двадцять шість — то не шістнадцять. Дивно, я начебто теж добре вчився, та отаких подробиць геть не пам’ятав. Чергова ніч нічим не відрізнялась від попередньої. Багаття, дивовижно зоряне небо і надзвичайна тиша. Поснули рано, бо втомились за день. Та серед ночі мене розбудила Майя. Вона металася навколо багаття, розмахуючи руками, неначе відбивалась від чогось, й істерично кричала.. Я підхопився зі своїм «списом», вдивляючись в темінь навколо й  намагаючись зрозуміти — хто, чи що нападає. Та нічого не побачив, а потім згадав свою недавню ніч, коли так само відбивався невідомо від кого. Я кинув списа, впіймав в обійми Майю, стиснув. Вона кричала й виривалася неначе оскаженіла, та я міцно тримав її, заспокоюючи як міг. А треба сказати, що такого талану в мене було обмаль. Та врешті, вона таки трохи заспокоїлась. До того ж мені здавалося, що вона так і не прокинулася. Очі її були закриті, рухи й слова не адекватні, спонтанні. І саме от тепер, в оцей момент, я вперше сприйняв її не як причину аварії, або просто нестерпну особу, яку доводиться терпіти, а як дівчину, як оте єдине, майже рідне, що ще залишилось в мене у цьому чужому всесвіті. Я тримав її в обіймах й відчував як тремтить її тіло. І вперше мені захотілося стиснути її ще сильніше і не відпускати.