5.

В той день ми вже нікуди більше не йшли. Назбирали багато хмизу і гілок на багаття, що було не просто, адже я казав уже, що ліс не виглядав занедбаним. Та ми старалися, аби не залишитись без вогню до ранку. Я взагалі планував розпалити багаття одразу, не чекаючи до вечора, хотілося позбавитися тотальної сирості, просушити одяг. Але погода знову змінилася, небо очистилося, припекло сонечко, тож, потреба в багатті відпала. Поки «поралися», я встиг роздивитися дівчину. Майя була невеличка зростом, напевне, що менше за сто сімдесят, струнка, та, як на мене, то навіть худорлява «по модньому». Подрані джинси, невідомо, чи постраждалі від, знову ж таки, модних трендів, чи від пригоди. Бордовий в’язаний кардиган виглядав більш-менш пристойно. Довге каштанове волосся було забране у хвіст, але розкуйовдилось. Округле лице з загостреним підборіддям здавалося трохи зашироким через виражені вилиці. Великі темно-карі очі іноді ввижались геть чорними. Тонкі губи разом з якимись іншими невловимими рисами натякали на характер, щонайменше, впертий. Та й загалом, моє упереджене ставлення до цієї особи, зважаючи на обставини, не дозволило б мені побачити в дівчині красуню, навіть, якби вона нею була. 
Залишок дня провели у розмовах, сидячи на сонечку. Трохи роззнайомились. Майї було 26 років. Жила й працювала в Києві в якійсь іноземній компанії перекладачем. Навідувалась додому до батьків і саме поверталась з Канева до столиці, коли потрапила в аварію. Я розповів про своє невеличке підприємство (ну не своє, у нього хазяїн мався у Києві, а я лише директором був), та суті діла ті подробиці не міняли. Намагався пояснити, що таке термопластавтомати, і для чого вони потрібні (трохи захопився), та вчасно зупинився, зваживши на красномовний вираз її обличчя, щось на кшталт того, що «нафіга мені твої теревені». 
Саме ж дивне полягало в тому, що дівчина стверджувала, нібито блукає тут уже днів шість, щонайменше. Точно сказати не могла, бо за ці дні пережила і страхи, й істерики, і розпач (мабуть, подібний моєму вчорашньому), тож іноді просто втрачала відчуття реальності й часу. І всі ці дні вона кружляла в надії знайти місце аварії, яке загубила в перший же день, як і я. Вона була впевнена, що просто заблукала в лісі, тож, досить лише знайти трасу, і всі поневіряння відразу скінчаться.
Вже в сутінках розпалили багаття. Я розповідав про те, як уривався асфальт за двісті метрів від місця аварії, як шукав і не знайшов Дніпра. Намагався переконати, що траси тут ми вже не знайдемо, що це, напевне, інший світ. 
— Дурня якась! — заперечувала вона, — ти, напевне фантастики перечитав.
— А ти?
— Що я?
— Не перечитала?
— Та я її терпіти не можу! Література для ідіотів.
— А, ну звичайно. Ти ж мабуть лише «високоінтелектуальні» жіночі романи читаєш. Попелюшка з Кацапетівки й принц конем прямо з Парижу.
— Ну звичайно ж, про нашестя марсіан — ото взірець інтелектуального літературного мистецтва!
— Ну, по-перше, про марсіан уже давно ніхто не пише. А по-друге, фантастика — це простір для роздумів, для пошуку істин. І якщо вже на те пішло, то давай, пропонуй свою версію, гідну реалістичного бачення світу високоінтелектуальною особистістю.
— Пояснення має бути, і якщо ми поки що його не бачимо, це не значить, що його немає.
— Супер! Спіч вдався. От тільки користі з нього — нуль.
Майя вже розкрила рота, аби дати адекватну відповідь, та я перебив її:
— Досить марно сперечатися! Ти спитала — я запропонував версію. Маєш що сказати — кажи, а ні, то…
— То що? — не вгамовувалась дівчина.
— Та нічого! — хотів відповісти зовсім інакше, та вчасно взяв себе в руки, розуміючи, що, хоч дівчина й з характером, та я веду себе не краще. 
Вона щось таке запідозрила, бо гнівно зиркнула своїми чорними очима, але промовчала. Мовчки сиділи довго, аж поки дівчина  не почала знову схлипувати.
— Та що ще! — я вже просто скаженів.
Схоже, що її таки пройняла моя версія.

— Там батьки. Вони не витримають такого, — запричитала вона, шморгаючи носом. 
Мені вже й самому хотілось заплакати, бо в мене теж, уявіть собі, батьки. 
— А сім’я, чоловік, діти? — запитав я.
— Немає, — трохи заспокоїлась Майя. — Був козел один, — вона красномовно зиркнула на мене, — добре, що дітей не встигли завести, розбіглися.
— А ти? — запитала дівчина через деякий час.
— А що я?
— Ну сім’я ж є у тебе?
— Ні. Теж батьки лише.
— А що ж так? На вигляд хлопчик вже дорослий начебто. До речі, скільки тобі?
— Двадцять дев’ять.
— Ого!
— Що ого? 
— Ну вже давно пора сім’ю мати.
— Ну це вже занадто, — не стримався я, — хто б казав.
— А що, теж розвівся? — продовжувався допит.
— Ні — мені вже уривався терпець, бо ненавидів отакі розмови. Від батьків наслухався: «Та коли вже?», «Та що ж це?», «Та як же це?». А воно мені треба, оте ярмо? Дівчат і так завжди вистачало, зате жодних зобов’язань.
— Ти бачив, сузір'я знайомі, — вказала Майя в небо, раптово міняючи тему, — то який же це інший світ?
— Бачив, але то нічого не доводить. Може не інший, а паралельний.
— Це як?
— Майже такий як наш, але з іншою історією, чи ще з якимись відмінностями.
— А….
— Бе, — перебив я її, — ти ж реалістка, нащо тобі оці подробиці?
— Та не знаю я вже нічого, і ні в чому не впевнена.
Як не дратували часом одне одного, та залишились удвох серед чужої ночі. Тож, довго сиділи біля багаття то балакаючи про якісь дрібниці з минулого життя, то сперечаючись чи обмінюючись скалками й дрібними образами. Я завжди пишався тим, що реально оцінюю себе і свій характер, яким, навпаки, зовсім не пишався. Та оця особа переплюнула мене. За короткий час спілкування з нею, я досить яскраво відчув смак отого злого сарказму, котрого сам ніколи не жалів для оточуючих. Дивно, та я завжди був упевнений, що це весело, виявилось, що ні. Тож, засинали ми вже мало не під ранок, на ковдрах з сухого листя, спинами ближче до багаття, й кожен зі своїми думками. Вона, напевне, думала: «От козел трапився! Не поталанило». Я ж думав інше: «Мало того, що опинився чорт знає де, так ще й з самим чортом».