4.

Сонце було вже досить високо, коли я відкрив очі. Мокрий, голодний, виснажений. Схоже, що дощ скінчився зовсім недавно, і небо ще було подекуди в хмарах. Вчорашній розпач трохи вщух, але не зник зовсім. Лякали згадки про ніч, та я так і не зміг второпати чи то була реальність, чи жахлива маячня. В усякому разі, навколо не було жодних слідів, які б свідчили про те, що вночі тут щось відбувалось. Ковток води, жменька ягід — поснідав. Лише зібрався продовжити шлях, як десь недалечко труснула гілка. Ось іще, шурхіт. Вперше у цьому дивному лісі я почув щось відмінне від пташиного гомону. І це щось, схоже, рухалось саме в мій бік. Відразу сплили в пам’яті недавні нічні страхи. Що робити? Тікати? Та якщо це якийсь хижак, то вже запізно, він поряд. З іншого боку, тікати отак відразу — досить безглуздо. Може то косуля чи заєць, які таки водяться у цьому лісі. До речі, з досвіду попереднього, ну тобто, отого свого життя, що текло собі рівненько так, ще до позавчора, скажу вам, що одна невеличка косуля може довести до інфаркту. Бо вона, коли зустрічається вам у лісі, якщо ви якогось беня забрели туди, ну, скажімо, по гриби, напевне почує вас раніше ніж ви побачите її. А оскільки тваринка ця дуже полохлива, то тікає вона з таким тріском, не розбираючи дороги, що може здатися, що то стадо кабанів. Тож, як не рвалися ноги навтікача, я таки встав за дерево й зачаївся, виглядуючи потихеньку. Воно наближалось і я набував впевненості, що то йде людина, бо вже чітко розрізняв кожний її крок. Обережно виглянувши вкотре, побачив її. 
Я вийшов із-за дерева й покашляв для гарантії, що буду помічений, оскільки особа ота, що понуро брела собі повз моє укриття, потупившись у землю, могла мене й не помітити, і піти собі далі. То була молода жінка, чи навіть дівчина, в обшарпаному одязі. В мене майже не було сумнівів щодо цієї особи, не інакше як дзвонарка зі сріблястої машинки. Дівчина зупинилась на мить, здригнувшись від переляку, й, схоже, зібралася навтікача. Забарилася лише через те, що відразу не змогла визначити напрямок протилежний від джерела загрози.  
— Гей, гей, стій, не лякайся, — я потихеньку попрямував до неї, піднявши руки з відкритими долонями. — Ти з машини, в аварію потрапила, так?
Дівчина раптом втратила всю свою напруженість і рішучість, сіла на землю і вже збиралась розридатись, та стрималась. Я підійшов, сів поруч:
— Тебе як звати?
— Майя, — представилась дівчина, схлипуючи.
Я ж, замість того, аби назватися у відповідь, несподівано для себе визвірився на неї. Десь там, на підсвідомості, не міг пробачити, що саме вона стала винуватицею аварії.
— А тебе, бджілко, не вчили за кермом по телефону не жужжати?
— Що? — вона здивовано поглянула на мене. Потім до неї дійшло, вона гнівно відповіла, — я й не жужжала!
— Брешеш!
— А хоч би й так, тобі що з того?! Шмелик тут знайшовся.
— Мені що? Та ти геть дурепа?! — завівся я.
— Та пішов ти знаєш куди! — підскочила Майя.
— Знаю! Я вже там! А ти знаєш?!
— Ні, — скисла одразу вона, і знову сіла на траву.
— От і я не знаю, — відповів я, випустивши пару. Потім додав: 
— Вибач, прорвало. Теж на взводі, сама розумієш.
— Та, — махнула вона рукою.
— Мене Сергієм кличуть, — представився я нарешті.
Майя мовчки кивнула.