3.

Черговий туманний світанок я зустрів не виспавшись, втомленим і злим. Та знову пригріло сонечко, знову повеселішало на душі, знову з’явились якісь надії чи, скоріш, фантазії. Раз ріки тут нема, то вирішив йти вперед, от як їхав додому, так і піду сьогодні на південь, орієнтуючись на сонце. Пагорб праворуч поступово втрачав свою висоту і скоро його не стало. А разом з ним закінчився і луг ліворуч з подекуди невеличкими гаями. Все заполонив дивний ліс. Чому дивний? А тому, що він зовсім не схожий на дрімучий чи дикий, що було очікувано, зважаючи на відсутність будь-яких проявів людського життя тут. Хоча, може й смішно так міркувати: скільки я тут пройшов-побачив. Може зараз ось вийду до мегаполіса якогось… Та навряд чи. А ліс, він такий, наче за ним дбають. Майже не стрічаються повалені дерева, не трапляються непролазні хащі, йти відносно легко. Пахне торішнє опале листя, як завжди в лісі. Трапляються сосни, і тоді до прілого листя додається запах хвої. Окрім пташні ніяких ознак інших тварин я не зустрічав і не чув, що теж дивно. Все вказувало на те, що місцевість ця зовсім не дика. Води в пляшці залишилось трохи більше половини. Дуже хотілося їсти, відповідно, настрій псувався з кожним кроком, не зважаючи ні на які прояви природної гармонії. Наче у відповідь на це, небо затягнули низькі сірі хмари. Вже по обіді натрапив на кущі терену. Навіть не сумнівався, відразу напхав до рота скільки влізло. Трохи втамував (або, скоріш, не на довго обдурив) голод і спрагу, зате і відчуття тепер у роті самі знаєте яке буває після терену. Добре, що балакати нема з ким, бо то була б потіха — язик ледве ворушився. Нарвав трохи ягід із собою, багато не брав, бо все одно потовчуться в кишені, та й надіявся, що ці кущі тут не єдині. Не надовго покращився настрій, не надовго вигулькнуло сонечко з-за сірої пелени, та скоро знову сховалось, почав накрапувати дощ. Ближче до вечора все стало зовсім кепсько. Дощ посилився, йти далі не було ні бажання, ні сил. Ще спробував розпалити багаття, та все намокло і горіти не хотіло. Тож залишок дня я провів під якимось черговим деревом мокрий, замерзлий у напівзабутті. Мене полишили будь-які бажання чи емоції окрім одного, закрити очі й не ворушитись. До того ж час від часу тіло здригалося, наче ним прокочувались хвилі електричного струму. В такі моменти мені здавалось, що я остаточно втрачаю свідомість. До всього, з ніччю прийшли страхи. Чи то в моїй хворій уяві, чи насправді навколо снували якісь тіні, і навіть чулися звуки, що нагадували то гарчання, то завивання, то якесь моторошне схлипування. Я остаточно втратив зв'язок з реальністю, я не міг вирізнити її з того ненормального хаосу, що коївся навколо. Здається, у тому мареві я намагався захищатись від когось, розмахував своєю палицею.