2.

Прокинувся від холоду. Вже розвиднілося, навколо все в густому тумані. Вилізати з автівки жодного бажання, вирішив почекати поки здійметься сонце, пригріє. А тим часом сидів і намагався зрозуміти, як таке може бути, що за ніч так і не проїхало жодного автомобіля. Так, як я й казав вже, ці місця — не про щільний транспортний потік, та попри те центр країни, кордон Київської області й навкруги містечка і селища.  Може я так спав, що не чув, а водії побоялися зупинятися вночі? Не знаю, дивно все. Нарешті, сонце піднялося досить високо, від туману і вологи не залишилось й сліду, відразу стало припікати геть не по вересневому. Відчував я себе набагато краще, хоча незначна слабкість і заторможеність залишились. А ще не полишали оті хвилі ознобу, що періодично прокочувались тілом. Вирішив знову оглянути місце аварії уже при сонячному світлі. 

На підлозі зім’ятого місця водія сріблястої машини знайшов мобільний телефон. Надія на зв'язок щезла одразу, екран тріснув, телефон не подавав ознак життя. А я, згадуючи оті очі, зробив висновок:

— Таки жінка за кермом була і напевне тринділа по телефону, від чого на зустрічну смугу й вилетіла. Чорти б її вхопили. До речі, може й вхопили, бо де ж вона?

Пройшов декілька разів навколо розбитих автівок збільшуючи радіус, та не знайшов нічого нового. Водія другої автівки ні сліду. І знову жодного проїжджаючого автомобіля.  Пригода все більше ставала схожою на ідіотизм. Вирішив, що очікувати тут більше нічого, тож повернуся по дорозі назад. Не задовго до аварії я проїжджав окраєць якогось селища. До нього повинно бути кілометрів не більше чотирьох-п'яти. Пройти мені вдалося метрів зо двісті, далі дороги не було. Асфальт зникав раптово, і далі залишалася лише земля, що не знала ні цивілізації, ні навіть коси. Це був шок. У стані зомбі я повернувся назад, і повторив спробу вже в іншу сторону. Очікувано — ті самі двісті метрів (приблизно). Лише тепер помітив й інші дивовижні речі. Точно пам'ятаю, що ліворуч було поле, та тепер там, за переліском, дикий луг. Окрім того, стало очевидно, що вересень закінчився й настало літо. По літньому пекло сонце, навкруги буяла зелень, ліс повнився пташиним гомоном. Я знову всівся на асфальті в тіні своєї автівки, відходити далеко від них тепер чомусь стало боязко. В голову полізла дурня на вроди тої, що я помер й уже на тому світі. Але ж ось я живий і дихаю! То може потрапив у якийсь паралельний світ, як у книжках? Та одне діло читати фантастику, а інше — повірити, що вона вже не фантастика. Залишилась лише одна раціональна думка — йти до Дніпра. Тут до нього кілометра два всього повинно бути. Для чого — не знаю, але хоча б впевнитись, що він тут є. Взяв з собою запальничку і невеличкий складний ніж, які мешкали в багажнику в невеличкій валізці про всякий пожежний випадок. А ще там була літрова пляшка газованої води. Я завжди возив таку пляшку, бува, руки ополоснути, чи ще що. А газована тому, що не псується довго. І зараз ця пляшка — справжній скарб. Зробив декілька ковтків, вгамовуючи спрагу, та багато не пив, почав економити. Швидко минувши вузьку смугу рідколісся, пішов лугом. Попри високу траву, йти було не важко, тож, очікував ось-ось побачити Дніпро. Шлях мій пішов вгору, і піднявшись на невисокий пагорб я зупинився, оглядаючи простір, що відкрився мені. Далі, скільки бачили очі, був ліс. Очевидно, що нікого Дніпра тут немає. Пів години відпочинку, лежачи на траві, ковток води, й надзвичайно «натхненний і радісний», я побрів назад. Не знаю, як так вийшло, нібито подорожував я зовсім не далеко, але повернувся, коли сонце вже знову сідало за лісисту гору. Та саме цікаве полягало в іншому. Ні шматка асфальту, ні купи заліза на ньому я не знайшов. Як би так сказати м’якіше: «я сильно здивувався» вдруге за сьогодні. Сутеніло. Мені стало тоскно, й по справжньому страшно. Так, отой шматок асфальту й дві вбиті автівки на ньому — це було те, що ще єднало мене зі звичним життям, було якимсь орієнтиром, надією. І ось тепер я залишився насправді один невідомо де. А ще постала банальна проблема ночівлі. Чи загрожує мені хтось або щось у цьому чужому світі я поняття не мав. Було б непогано видертись на якесь дерево, та чи то допоможе. А як там всидіти цілу ніч — взагалі не уявляв, та й особливим талантом лазити по них я не володів. Тож, знайшов дерево з розкидистою кроною й гілками майже до самої землі. Вирішив, що вже на таке, то таки залізу при потребі, але розташувався внизу біля нього. Назбирав трохи сухих гілок, запалив невеличке багаття. Виламав відносно рівну гілку, очистив за допомогою ножа, навіть трохи загострив, приготував собі щось схоже чи то на палицю, чи на невеличкого списа. Щодо ефективності такої зброї, особливих ілюзій я не мав, та в такій ситуації оця палка замінила мені пігулку заспокійливого. Поки жевріло багаття, трохи подрімав, але воно скоро згасло, оскільки дров я назбирав мало. Стало не те щоб так вже й холодно, але не затишно, стало страшно, стало не до сну. Довго вдивлявся в небо, надзвичайно низьке, прозоре, і неймовірно насичене яскравими зірками. Сузір’я однозначно були знайомими й рідними, що вже тішило, та жодного руху літаків чи супутників я не помітив. Так і просидів до ранку, періодично провалюючись в сон і тут же прокидаючись і з жахом вдивляючись у темінь. Щоправда, з кожним разом страх все більше витіснявся сонливою байдужістю. Тому сприяла і незвичайна тиша нічного лісу.