1.

Люблю я дорогу. Кермо і стрічка асфальту за горизонт — мені це просто необхідно як повітря, ну хоча б, час від часу. В такі моменти я забуваю про автомобіль,  я не керую ним, я сам мчу крізь простір, крізь поля і переліски, міста і села. 

Теплий та сонячний вересень ледве торкнув позолотою висаджені вздовж шляху берізки. Рідке опале листя кружляє за автомобілем. Праворуч здіймається пагорб вкритий старим лісом. Ось-ось за ним сховається сонце, тому ліс виглядає геть чорним, і лише рідкий перелісок та поле за ним ліворуч від шляху, ще подекуди підсвічуються гарячо-жовтими променями. Їздити до столиці мені доводиться часто, тож, коли є така можливість, замість обридлих і перевантажених центральних трас, обираю от такі не продуктивні, зате романтичні і релаксуючі шляхи. Ось цей, наприклад, вздовж Дніпра, через Ржищев, Канів, і далі на Черкаси. Так, в кілометрах довше, часу на неймовірно вихлястий шлях втрачається більше, та якщо можеш собі це дозволити, то воно того варте. Буває, за десяток кілометрів жодного зустрічного авто, лише краса і тиша. Та не цього разу.

Черговий поворот, відносно крутий, дорога завертає праворуч і ховається за деревами. Звідти, чомусь по зустрічній (по моїй) смузі, вилітає срібляста машинка, й дивлячись широко розкритими очима з-за лобового скла, врізається в мене.

До тями я прийшов в траві на узбіччі. Тіло тремтіло, ним прокочувались морозні хвилі. Спробував встати, мене занудило, руки й ноги скувала слабкість. Поглянув не купу заліза на дорозі, й усвідомив, що сталося, а ще зрозумів, що мені надзвичайно пощастило. При такій аварії, я був мало того, що живий, та навіть не поломаний. Через декілька хвилин нарешті зміг встати, хоча, слабкість й тремтіння не полишали. Підійшов до автомобілів, або, вірніше сказати, до того, що від них залишилось. Передня частина мого кросовера щезла, її замінила купа зім’ятого й порваного металу, що колись була отією сріблястою машинкою. Місце водія в цій купі металу, як не дивно, в надзвичайно стиснутому стані, але залишилось, та водія там було. Я ще міг зрозуміти те, що сталося зі мною. Авто моє все ж таки більше й міцніше, і витримало удар з меншими пошкодженнями. До того ж я не був пристебнутий ременем безпеки, і тому мене просто викинуло з авто. А от як зміг самостійно покинути своє авто мій опонент — не зрозуміло. Я не встиг роздивитися водія, але оті очі перед самим ударом — вони напевне були жіночі. Та головне — де вона? Я ще раз обійшов місце аварії, безрезультатно. Слабкість давалася взнаки, стрімко темніло. Я сів на асфальт прихилившись спиною до загиблого улюбленця, згадав про телефон, дістав, та з подивом переконався, що зв'язку немає. Пояснення у мене виникло лише одне: телефон пошкодився при падінні. Залишалося чекати на тих, хто рано чи пізно проїде тут. Скоро геть стемніло, жодного авто, замерз. З деяким зусиллям, та зміг відкрити задні дверцята свого автомобіля, вмостився на сидінні, зняв з себе легку куртку й вкрився нею, надіючись, що так буде тепліше.