30 розділ

-Асю, кохана, прокинься, - чую голос свого чоловіка, відчуваючи на своїй щоці його долоню. Пальці ніжно гладять мою шкіру і я розплющую очі.

- Андрію… - лагідно озвучую його імя, сонним поглядом дивлячись на нього.

- Софійка прокинулась і вередує. Мабуть, хоче тебе бачити, - шепотом каже він.

- А Маркусик теж прокинувся? – запитую про сина, впираючись долонею до щоки.

- Ні. Той розбишака так солодко спить, що нічого не чує. Мабуть, після вчорашньої прогулянки дуже втомився, - Андрій мило сміється.

- Вони двійнята, але такі різні. Цікаво, у кого вони такі вдалися? – кажу я, роблячи здивований вигляд.

- Ти ще питаєш? – нахиляється ближче, а кутики його губ здригаються у спокусливій усмішці. – Невже наша Софійка тобі нікого не нагадує? – його дихання б’ється об шкіру моєї шиї.

Я заперечливо хитаю головою, вдаючи, що не розумію про що він каже. Серце так сильно калатає, що зараз вистрибне з грудей. Мої очі, його погляд. Як же це прекрасно.

- У кожній усмішці, дії нашої доні я бачу тебе. Ви схожі як дві краплі води. І щоразу, коли вона влаштовує комедії, то я впізнаю тебе. Мою вередливу, допитливу дівчинку, - тихо додають його вуста.

- То ти хочеш сказати, що я саме така?

Переводжу насуплений погляд до вікна, але його наступні слова таки змушують знову глянути на Андрія.

- А що, ні? – широко усміхається, зазираючи в мої очі.

- Андрію, ну ти і…. – не встигаю закінчити свою думку, як він раптом накриває своїми губами мої губи. Гаразд, я здаюся, і без заперечень, відповідаю на поцілунок.

Щоразу коли він мене цілує, то хочеться з розуму зійти. Ніби три роки шлюбу, і все мало б пливти звичайною хвилею, але з кожним прожитим разом днем, хвилиною наші почуття сильнішають, кохання палкішає, довіра міцнішає.

Ніжний, турботливий, коханий, бажаний… І ще тисяча таких красномовних слів, які описують мого найкращого чоловіка.

- Саме таку люблю тебе найбільше, - шепоче Андрій, залишаючи останній дотик на моїх вустах.

- Яку? – зацікавлено примружую очі.

- Мою. Тільки мою.

Наші погляди зустрічаються, а в очах виблискують вогники. Я торкаюся його волосся, а він же не зводить своїх прекрасних очей, нависаючи наді мною. Повільним рухом забирає короткі пасма волосся з мого обличчя, а від цього хочеться божеволіти.

-Кохаю тебе, - солодко видає зі своїх губ.

- І я тебе кохаю, - піднімаюся до Андрія, вдихаючи його запах.

Мій чоловік. Мій Андрій. Люблю його безмежно.

- Можна ще трішки поспати? – кидаю на нього грайливі очі, відкидаючись на теплу подушку.

- Асю, яка ти в мене хитра, - через заплющені очі чую той щирий сміх. – Асю, вставай. Кохана, прокидайся –просить він, ніжно торкаючись моєї руки.

Повіки моїх очей піднімаються через гудіння у голові знайомого голосу.

Світло сірий колір, купа блискучих камінчиків, і різкі болючі спогади…

У голові починають вимальовуватися події, які сталися до того, як я втратила свідомість. І все стає до жаху зрозумілим.

Це був сон. Андрій наснився, щоб мені допомогти. Він відчував, що я в небезпеці. Він знав. Його голос розбудив мене, намагаючись вберегти нас з дітьми від небезпеки.

Голова тріщить від крику, який лунає звідусіль. Примружую очі, стискаю губи, і з усіх сил намагаюся піднятися. Зовні ніби ціла та неушкоджена, та всередині все помирає від болю. Болю, який сьогодні показався мені із зовсім іншої сторони. Спустошена душа. Спустошене життя.

Ще нещодавно я думала, що болючішого за зникнення чоловіка нічого не може бути. Та тільки тепер, коли декілька секунд тому я мало не померла, усвідомлюю, що за картиною мого похмурого життя ховається ще гірше. І це не десь там, а прямо тут і тепер, перед моїми очима. І єдине слово, яке описує це жахіття, звучить так просто, та занадто боляче – Війна.

Важко вдихаю, піднімаючись у сидяче положення. Мій погляд раптом падає на руки, які шалено тремтять, а перелякані очі одразу відшуковують живіт. Від усвідомлення, що все добре, і біда нас з дітьми оминула, роблю полегшене зітхання. Та хвилювання все одно не зникає. Кладу спітнілу долоню на груди, втихомирюючи прискорене серцебиття. Я досить часу страждала через зникнення Андрія, і досі страждаю. Якщо щось подібне станеться з дітьми – я просто не переживу.

-Ви в порядку?- незнайомий силует опускається поряд зі мною, прикладаючи свою долоню на моє плече. – Ніяких пошкоджень нема, нічого не болить? – обводить своїм стурбованим поглядом.

Я ж нічого не відповідаю, тільки заперечливо хитаю головою, таким чином запевняючи, що я в порядку.

Заплющую і розплющую очі, і тільки зараз помічаю кілька лежачих людей, розкиданих по різних куточках вулиці. Я відчуваю, як мене охоплює страх та жаль. Очі починають щипати від сліз, але не зараз. Тільки не зараз.

-О Боже, - скрикую я, все ще важко схоплюючись на ноги.

Мої ноги ніби приростають до землі, а погляд блукає кожним сантиметром вулиці, яка потерпає від беззахисних людей, лежачих на спекотному асфальті. Чому? Як же набридло.

На автоматі рухаю головою у різні боки, відмовляючись прийняти все це. Життя ніби зупинилося. Навкруги нікого. Лише непорушні тіла людей, а всередині суцільна порожнеча.

-Швидка, – здогадуюсь я. – Чому ніхто не їде? – переводжу погляд на чоловіка, чекаючи на відповідь.

- Вже в дорозі. Минуло тільки 2 хвилини після вибуху, - відповідає він.

- Ні. Не можна чекати. Треба… Треба допомогти, - мій голос тремтить, але слова цілком впевнені.

Раптом моє тіло здригається, як тільки позаду чується тихе, повільне та важке дихання, згодом переплітаючись з хрипінням.