29 розділ

Можна твердо сказати, що підготовка до моїх майбутніх та скорих пологів проходить належним чином. Та все одно існує велике “АЛЕ.” Я сама, абсолютно самотужки справляюся із усіма клопотами. Батьки звичайно ж допомагають усім чим можуть. Навіть мама Андрія потроху оговтується в очікуванні майбутніх внуків. Але мені не по собі, знаючи, що поруч зі мною повинен бути чоловік. Завжди хотілося відчуватися у цьому моменті разом. Але життя вирішило все за нас, навіть не питаючи дозволу.

Сьогодні зранку вирішила сходити до дитячого магазину, та нарешті придбати для малечі коляску.

Мої зацікавлені очі проходяться по кожному куточку, в яких знаходяться безліч привабливих колясок. Раптом моя увага зосереджується на молочному кольорі, який виблискує своєю цікавою формою.

- Можна детальніше подивитися оту?  – вказівним пальцем показую на ту саму, що захопила моє серце з першого погляду.

- Так, звичайно, - з легкою усмішкою каже дівчина- консультант.

Обережно іду, погладжуючи рукою живіт, який красиво висвітлюється з блакитної сукні. Серце починає шалено стукати від дивного у грудях хвилювання. Боляче від однієї думки, що я вибираю коляску для наших дітей наодинці. Без чоловіка. Я навіть відібрала у нього право знати про те, що він стане батьком.

Повільно вдихаю і видихаю, вкотре стримуючи бурхливу хвилю емоцій, які так підло підкрадаються до горла.

- Чудовий варіант для двох малюків, - відриває від думок милий голос дівчини. – Колір універсальний, але дуже гарний. Також саме цей вид наділений багатьма функціями, які стануть у пригоді для простого керування нею під час прогулянок і взагалі, - каже очевидне.

Намотую навколо неї вже третій круг, не в змозі відвести очей. На обличчя надходить спонтанна усмішка. Пальчиками торкаюся приємної на дотик тканини, вимальовуючи на ній незрозумілі візерунки. Удари серця відчуваються десь у скроні, змушуючи мене почуватися щасливою.

Чесно кажучи, мені бракувало цього. Постійне перебування у порожніх сірих стінах нашого будинку увібрало в себе практично все. Все з того дня, коли я перестала відчувати себе живою. Кожен нестерпний крик, який виривався з моїх вуст. Кожна гірка сльоза, яка котилася по моїх щоках, обпалюючи їх яскраво-червоними синцями. Кожна мить болю та смутку, яка дусила, забиравши навіть найменшу частинку кисню.

Цей будинок запам’ятав все. Колись ми будували у ньому своє щастя, яке складалося з безллічі мрій… Та найпрекрасніше – ми кохали. Ніжно, палко, сильно, ніколи не розлучаючись… Потім наше гніздечко стало зовсім порожнім, як тільки Андрій пішов. Але зовсім скоро тут зазвучать дитячі крики, мелодійні голосочки, які ні з чим у світі не зрівняються. Єдине, кого так бракуватиме для ідеальної сімейної картини – наш любий тато – захисник.

- Мабуть, вам не подобається, - відриває від думок тихий голос милої дівчини.

- Та ні. Чесно кажучи, вона прекрасна, - легко усміхаюся, відчуваючи на серці радість.

Інколи здається, що я починаю звикати до такого життя. Життя в очікуванні, де один день подарує мені омріяне повернення чоловіка. Я зрозуміла, що ніяк не зможу сховатися від реальної картини нашої історії. І найжахливіше те, що я нічого не можу змінити.

Андрій зник. Але він живий. До останнього подиху буду вірити і чекати на нього. Він подарував мені найцінніший скарб, який я повинна берегти. Завдяки йому я відчуваю радість, яка з кожним днем окрилює, надаючи сил.

І я впевнена, що десь там він так само охороняє нас з дітками.

-Так. Та на жаль, саме ця модель є наявною у невеликій кількості, - додає вона.

- Я беру її, - впевнено відповідаю, спрямовуючи на дівчину щасливий погляд.

Її вуста розтягуються у теплій та щирій усмішці, а карі очі уважно вивчають моє обличчя.

- Щось не так? – запитую її, зауважуючи на собі її уважний погляд.

- Ви така щаслива. Вам дуже пасує вагітність, - її щирі компліменти створюють у моїй душі досить відчутне тепло.

- Дякую. Цей прекрасний період справді змінив мене, - тихим голосом кажу я, все ще тримаючи долоню на животі.

- Ви з собою її забираєте, так? – запитує вона, підходячи до каси.

- Прошу вибачення, але сама я ніяк не впораюся. Чи можливо оформити доставку додому? – роблю повільні та обережні кроки, зустрічаючись з дівчиною поглядами.

- Так, звичайно. Я просто думала, що ви, мабуть, не сама. Зазвичай, до нас завжди навідуються пари і разом обирають речі для своїх малюків, - не стримує чергову усмішку, заповнюючи у комп’ютері інформацію для оформлення покупки.

- Ми б з радістю, але мій чоловік не зміг. Він просто… - стискаю пальці у невеличкий кулак, утихомирюючи болючі спогади, які щоразу спливають у пам’яті при одній згадці про Андрія.

Дівчина переводить на мене погляд в очікуванні відповіді. Я непорушно стою, роблю ковток повітря і вирішую сказати неправду:

- Він тепер на східному напрямку. Через тиждень повинен приїхати у відпустку, - ледве видавлюю з себе цю брехню. Просто мені так не хочеться знову викликати жалощів у незнайомих людей.

- Як же це страшно. Від усього серця бажаю вам з чоловіком щастя і скорішої зустрічі. Моя найкраща подруга вже як три місяці не може оговтатися від смерті чоловіка. Він також був військовим. З перших днів війни перебував у найгарячіших точках, - схвильовано починає розповідати.

- То він помер? – тремтливим шепотом запитую її.

- На жаль. У річницю їхнього весілля подрузі зателефонував командир, повідомивши, що її чоловік зайняв стрій у небесному війську. З важкої позиції живими повернулися тільки двоє з десяти людей, - очі дівчини наповнюються слізьми. І тепер я згадую себе. Коли так само побачила чоловіка, який своїми словами повністю зламав мене.

- Щирі співчуття вашій подрузі. В жодній мові не здається стільки слів, щоб описати цей невимовний біль.

Після почутого виникає відчуття браку кисню. Дихати стає важко, а в грудях стискає. Збираю в кулаки всі сили, не дозволяючи собі розвалитися.