28 розділ

До вух безжалісно та підло підкрадається страшний і лякаючий звук повітряної тривоги. Ніч перекреслена. Клята русня… Знову і знову.

Різко піднімаюсь з ліжка, що стало такою звичкою з початку повномасштабного вторгнення. Мої сонні очі безнадійно намагаються відшукати вмикач світла, а дихання повільне.

- Доню, потрібно спускатися у підвал. Знову величезна кількість ракет на столицю, і взагалі, на інші області України, - мама як ошпарена забігає до кімнати, захикуючись від кожного слова.

- Мамо, заспокойся. Не в перше ж така ситуація, - спокійним голосом промовляю я.

- Асю, це не жарти. Взагалі, тривоги цими днями щось почастішали. Гадаю, ми повинні поїхати на деякий час на Закарпаття, - мама знову дивує своїми словами.

- Ми сто разів обговорювали це питання. Ні,- заперечливо хитаю головою я.

- Але ж тут небезпечно. Так, годі. Ходімо швидше, а то російські сволоти ніяк не можуть заспокоїтися.

У невеличкому кріслі, яке стоїть у правову кутку кімнати, мій погляд знаходить легку накидку. Швидко одягаю, бо у нашому підвалі надто сиро та холодно, і попри літній час холодне повітря у тому приміщенні пробирається аж до самісіньких кісток.

Вибігаємо з кімнати, прямуючи до входу у підвал. Роблю два кроки і зразу ж обіймаю себе руками, відчуваючи, як сирітки вже починають бігати моїм тендітним тілом.

Сідаю на лавочку, а погляд спрямований на маленьке вікно, з якого видніється яскравий місяць на темно - синьому небі. Поряд з ним безмежна кількість палаючих зірок. На очі раптом навертаються сльози, а моя пам'ять зненацька відтворює один прекрасний день, коли ми з Андрієм ночували на пляжі.

Пам’ятаю. Це був липень. Такий спекотний, яскравий, барвистий. Сонячні промені обпалювали кожен куточок шкіри, а засмага з кожним днем посилювалася шоколадним відтінком тіла. Ми з Андрієм насолоджувалися на повну тижневим відпочинком у колоритному Єгипті. Кожен день здавався чимось неможливим і казковим. Ми були такі щасливі…

Майже весь час ми проводили у теплій воді кришталевого коралового моря. Я так бажано закидувала руки йому на шию. Андрій же ні на секунду не відпускав, тільки обіймав, занурюючи нас обох у воду.

Його трепетні поцілунки на моїй шкірі, обсипаній блискучими краплями води. Його сильні долоні, які міцно притискали мене до нього.

Це було прекрасно та романтично аж до мурах на тілі.

Одного вечора ми залишилися на пляжі до пізньої ночі. Вже всі розійшлися, а ми продовжували лежати на шезлонгах, вдивляючись у синє небо. Як тепер бачу цю картину перед очима. Тоді небо також було прикрашене місячним сяйвом величезної зірки, поряд з яким кружляли маленькі зірки. В одну мить, Андрій схопив мою руку, навівши свої глибокі очі на мене.

- Асю, яка ти в мене красива. Не знаю, якби я жив, якщо б доля не звела нас, - ніжним голосом промовив він до мене, зачаровуючи мене своїм поглядом.

- Андрію, це я повинна дякувати Богу, що подарував мені такого прекрасного чоловіка, - з усмішкою сказала я.

Андрій простягнув мені свою руку, і я без жодних вагань у відповідь міцно її стиснула. Тоді, коли він був так поряд, я була щаслива. Щаслива та кохана, як ніхто. Мені здавалося, що ніякий випадок і ніхто не зможе перешкодити нашому щастю.

- Якщо одного дня мене не стане, або я не буду поруч… - раптом почав говорити мій чоловік, все ще досі блукаючи моїм почервонілим обличчям.

- Ти що таке кажеш? – ледь чутно мовила я. Його слова ніби збили мене з пантелику, викликавши усередині дивні відчуття.

- Асю, коли ти так відчайдушно потребуватимеш мене, як я тепер тебе зараз, але мене не буде поруч…- серйозно казав він, але я його перервала:

- Навіть не смій подібне мені казати, -  твердо мовила я.

- Тоді ти подивися на це небо, і ось та зірка зразу подарує тобі відчуття моєї присутності та кохання, - пошепки сказав він, вказівним пальцем показавши на маленьку зірку, яка розмістилася поряд з місяцем.

- Мені не потрібно ніякі зірки. Я й так знаю про твоє кохання у кожному дні свого життя. Тепер і зараз – ти поруч. Я певна, що так буде завжди, - впевнено, без жодних сумнів сказала я.

Він тільки широко усміхнувся, після чого подарував мені ніжний, але такий приємний поцілунок, що мої вуста майже розсипалися на маленькі частинки.

Кожного дня, коли я свідомо повертаюсь до цих спогадів, то відчуваю як сильно мені його не вистачає. Я б ніколи в житті не подумала, що колись одна непередбачувана подія забере у мене це. Забере у мене найголовніше – мого чоловіка. Так неочікувано, миттєво і до біса боляче.

- Асю, потрібно потроху готуватися до пологів. Час неймовірно швидко летить, - раптом каже мама, сідаючи поруч.

- Це будуть перші пологи, які лікарня запам’ятає назавжди, - пошепки зауважую я, наводячи свої очі на маму.

- У сенсі? – здивовано запитує мама.

- Я буду першою одруженою жінкою, яку навіть не зустріне її чоловік. Бо вони забрали це у мене, у нього. Та російська гидота забрала у мене те, чим я найбільше дорожила, - насуплено кажу я, відчуваючи, як неприємний клубок підбирається до горла.

- Не починай, прошу, - гострим тоном зупиняє мене.

Я відвертаю погляд убік, намагаючись сховати сльози, які повільно підкрадаються до мене. До легкого болю стискаю губи, ховаючи пальці у кулачки. У серці починає поколювати від маминих слів про майбутні пологи. Ні, я щаслива, і навіть дуже. Але коли я знаю, що буду знаходитися там сама, що буду тримати на руках своїх дітей без нього, то сум і відчай знову заплутує у болючі думки. Бо я завжди… Я завжди уявляла цей момент удвох. Де він, я і наш малюк. Точніше, тепер двоє малюків.

- Потрібно домовитися з лікарем, і взагалі треба потурбуватися про все. Аж не віриться, що скоро я стану бабусею, - мама прикладає руку на мій досить випуклий живіт і вводить маленькі круги.

- Мені також досі важко усвідомити те, що мене чекає велика відповідальність і щасливе материнство. Мабуть, щасливе, - пошепки кажу я.